Не мною помічено, що ті, хто їде навіть на кілька днів за кордон, уже через тиждень починають сумувати за своїм рідним містом, улюбленими стравами, друзями і рідною мовою. А що вже казати про тих, хто змушений волею долі тривалий час жити на чужині. Читання в Інтернеті новин про Україну не гасить подекуди гострі напади ностальгії. У цьому випадку з особливим інтересом зустрічаєш кожну, навіть, здавалося б, незначну новину, пов’язану з Україною або чимось українським. Наприклад, відкрився в Софії український ресторан з нашими традиційними стравами, приготовленими з наших же продуктів, яких немає в Болгарії, — велика радість. Приїхала на два дні футбольна команда «Зоря» (Луганськ) — теж радість. А щомісячний приліт до Софії груп українських воїнів, які після поранень на Донбасі проходять лікування в болгарських бальнеологічних клініках курорту Хисаря, — подія всесвітнього масштабу. Їх зустрічають в аеропорту члени української діаспори та українські дипломати і потім обов’язково навідують їх у місті Хисаря, щоб пригостити смаколиками болгарської кухні, й не із закладів громадського харчування, а домашніми. Їм влаштовують екскурсії до стародавнього Пловдива та інших місць країни.

Під час Майдану

У 1996 році не тільки радість, а й особливу гордість відчували всі українці, котрі живуть у Болгарії, після того як у Софійському університеті імені Климента Охридського на факультеті слов’янської філології було відкрито відділення української філології. Цього довгі роки домагався й добився етнічний болгарин і професор одного з київських вишів Іван Стоянов. Разом із доцентом Лідією Терзійською він створював і, як мале дитя, плекав це відділення, де викладав до 1998 року. Як згадує колишня студентка факультету слов’янської філології Албена Стаменова (на знімку ліворуч), котра зараз сама викладає тут історію української книжкової мови й веде практичні заняття зі свого предмета, студенти дуже любили Стоянова. Вони вважали його зразком відданості не тільки болгарським предкам, а й Україні. Він самовіддано популяризував тут україністику й поважав людей, які поділяли його погляди на перспективи розвитку української державності. А випускниця Київського університету імені Тараса Шевченка Лідія Терзійська, яку в Софійському університеті вважають дуаєном усіх україністів, дотепер викладає болгарам українську літературу, читає лекції про історичні та культурні реалії України, розповідає про традиції і миролюбність нашого народу. Вона добилася, щоб україністика стала із другої мовної спеціальності першою і шанувалася нарівні з чеської чи польською. Доктор філології вже давно могла б відпочивати на заслуженій пенсії, але любов до України не дозволяє їй полишати справи.

В одному з інтерв’ю головному редактору українсько-болгарського порталу «Украински вести» Василю Жуківському (на знімку праворуч) доцент Албена Стаменова зізналася, що болгарська молодь воліє вступати на відділення чеської, польської, сербської, словацької філології. Ці мови й літератури тут вивчають давно, а україністика для них — терра інкогніта. Тому викладачі роблять усе, щоб викликати в них стійкий інтерес до українського слова й літератури. Щоб хоча б ці молоді люди не ототожнювали Україну з Росією, щоб наша країна не була білою плямою для їхніх батьків, знайомих і їхніх майбутніх дітей.

Пані Стаменова згадала, якими популярними серед усіх студентів університету були україністи, коли в Києві почалася Помаранчева революція, а потім Революція Гідності. Вони десь роздобули помаранчеві стрічки й гордо носили. А також розповідали правду про події на Майдані, вимоги українців до влади, їхнє прагнення до європейських цінностей. І всіляко припиняли нісенітниці, що їх приносили в стіни вишу ті, хто дивився тоді російські телеканали, які відверто брехали про дії людей на Майдані, і про втечу екс-президента Януковича, і про операцію російських загарбників з анексії Криму, їхнє вторгнення в дві області України на Донбасі. Хлопці й дівчата з інших факультетів знали, що «українці» кажуть правду, бо читають україномовні сайти в Інтернеті, дивляться в мережі українські телеканали й слухають українські радіостанції. «Зізнаюся, їм і нам, викладачам, була приємна така увага інших студентів, і особливо старшокурсників. Ми почувалися причетними до цих подій в Україні», — згадує Албена Стаменова.

По-моєму, пані Стаменова висловила ще дуже цікаву й правильну думку. Вона вважає, що викладачі, студенти, випускники відділення україністики є своєрідним лобі України в Болгарії, пропагандистами нашої культури, мови, літератури, традицій. Наприклад, для софійського альманаху «Факел», який із чотирьох номерів два присвятив сучасній українській літературі, вона і Райна Камберова, котра також є випускницею відділення україністики, а зараз викладає тут сучасну українську мову, переклали кілька частин з роману Юрія Андруховича «12 обручів», а також познайомили болгарських читачів із творчістю сучасних українських авторів. Це — найкращі українські проза й поезія, публіцистика та естетичні погляди. Своїх студентів вони залучили до участі в конкурсі на кращий твір про життя Тараса Шевченка, його внесок у світову, в тому числі й болгарську, літературу, який проводило Посольство України в Болгарії. Звісно, всі конкурсні есе мали бути написані українською.

Книжки привозять друзі, а хотілося б одержувати їх офіційними каналами

«Та з нами Великій Україні не тільки слід активно співробітничати, а плекати і здувати з нас порошинки», — пожартувала Албена Стаменова. І висловила величезний жаль із приводу того, що за всі роки існування відділення української мови й літератури до викладачів і студентів не прийшов жоден український депутат, а також чиновник високого державного рівня під час перебування у країні. Головний редактор українського видання в Болгарії Василь Жуківський згадав, що ще в 2000 році на зустрічі віце-прем’єра Миколи Жулинського з українською діаспорою в Софії Лідія Терзійська попросила його надіслати студентам нові українські книги, останні випуски літературних журналів, бо тоді Інтернетом могли користуватися одиниці. Прохання не обтяжливе, але про нього не остання людина в уряді чи то забула, чи то вирішила, що це дрібниця, не гідна його уваги.

«Тоді в нас навіть не було адміністративної карти України, не було сучасних українсько-болгарських словників. Пам’ятаю, що перший такий словник нам надіслала подруга Райни Камберової, а не міністерство освіти України. Це була така радість для всіх!» — згадує пані Стаменова. За її словами, викладачам і студентам зараз уже вдалося зібрати невелику бібліотечку з українських книжок. Але їх привозять друзі й знайомі. Хоча всім хотілося б отримувати новинки офіційними каналами, щоб відчути хоч якусь увагу української влади до тих, хто дбає про імідж України там, де дотепер боготворять усе російське.

Заради справедливості Райна Камберова повідомила, що українські дипломати є частими гостями студентів-україністів і запрошують їх на чимало заходів, які проводять у посольстві. «Мені дуже запам’яталося, як один з послів України пан Похвальский полюбляв на всі прохання відповідати однієї фразою: «Грошей нема!» Дякувати Богові, що тепер ми цих слів не чуємо», — поділилася вона.

«Коли нам керівництво університету виділило окремий кабінет, то посольство України допомогло обставити його меблями. Ми із вдячністю згадуємо тих українських дипломатів, які по лінії посольства курирували науку й освіту, відповідали за зв’язки з діаспорою і громадськістю. Це — Микола Ярмолюк, Тетяна Кулик і Віталій Москаленко», — уточнює Албена Стаменова. До речі, Віталій Москаленко повернувся до Болгарії уже як посол і продовжує приділяти україністам Софійського університету свою увагу.

Але, на думку Албени Стаменової, цю турботу про відділення, де викладають і вивчають українську мову в усіх університетах світу, має виявляти сама держава під назвою Україна. Вона навела приклад з категорії — відчуйте різницю: Болгарія в особі Софійського університету щорічно проводить Літню школу для викладачів болгарської мови, котрі працюють у закордонних навчальних закладах. Місяць вони слухають лекції болгарських лінгвістів, спілкуються з фахівцями в галузі освіти й між собою. І навіть виїжджають на кілька днів на море. Все це за рахунок держави, крім квитків на проїзд до Болгарії. «Ми з Райною одного разу були на конгресі україністів в Україні. Й купували не тільки квитки за свій рахунок, а й оплачували проживання в готелі, міняли гроші на обіди й вечері… Звісно, після такого «прийому» в нас більше не з’являється бажання брати участь у подібних заходах», — згадує викладач Софійського університету.

Албена розповіла, що Софійський університет регулярно направляє своїх викладачів за кордон для надання методичної і практичної допомоги колегам, які викладають болгарську мову, скажімо, в Японії. І оплачує їм відрядження за офіційним тарифом для державних службовців плюс квартирні. «Тобто, невелика Болгарія знаходить кошти для відряджання лектора за кордон, де, крім викладання мови, він популяризуватиме нашу державу й нашу культуру. Хіба цей досвід не цікавий для України?» — виникло в неї запитання.

Журналіст Василь Жуківский, видання якого є рупором української діаспори та всього українського в Болгарії, кілька років тому висловив занепокоєння через те, що відділення україністики в Софійському університеті тримається лише на ентузіазмі всього кількох викладачів, серед яких Албена Стаменова й Райна Камберова. Албені не дуже зручно говорити про це, але вона підтверджує, що певною мірою це так. І зазначає, що не вони починали популяризувати Україну і її унікальну мову в стінах Софійського вишу. Героїчних зусиль для цього доклала Лідія Терзійська. Потім до неї підключилася ще одна українка — Валентина Драгулева, яку вважають носієм і хранителем чистоти української мови у відділенні. Вона дотепер читає дуже цікаві лекції з української літератури, веде семінарські заняття на всіх курсах. За словами пані Стаменової, справжнім патріотом і знавцем України став доцент Валентин Гешев, який викладає теоретичний курс та історію української граматики. Ще одна болгарка Антоанета Горінова викладає українську літературу різних періодів.

Україністи в Болгарії затребувані

Навчання на відділенні україністики триває п’ять років, а випускники одержують дипломи магістрів української і болгарської мови й літератури. Чи затребувані вони в Болгарії? Так. Албена згадує, що одну випускницю навіть запросили на посаду перекладача в посольство України. Інша влаштувалася до відомої фірми, яка співробітничає з українськими бізнесменами, там вона відповідає за український напрям. Кілька випускників вирішили почати журналістську кар’єру й працюють у Болгарському телеграфному агентстві, приватному інформаційному агентстві «Фокус», на телебаченні й у газеті «Стандарт». Стверджують, що знання української мови дуже допомагає їм.

Але все-таки щороку викладачам доводиться мало не за руку приводити нових студентів на відділення. Адже поруч лінгвістичні спеціальності, на які болгари вступають з більшим бажанням. Тому за престиж україністики повинні боротися не тільки викладачі, а й сама Україна.

Зрозуміло, що нашій країні доводиться витрачати величезні кошти на війну з російськими окупантами, тому все не так просто. Але знаєте, як назвав свою болгарську фірму в реєстраційних документах уже згадуваний мною Василь Жуківський? Українським словом — «толока». Гадаю, немає потреби пояснювати його значення. Подумалося, чому б не організувати в Україні народну благодійну акцію зі збору українських книг, довідників, словників, журналів для всіх закордонних університетів та інших навчальних закладів, де вивчають українську мову. Адже кожний у своїй домашній бібліотеці знайде кілька книжок, які можна подарувати, наприклад, тому самому відділенню української філології Софійського університету. А деякі відомчі бібліотеки могли б відправити студентам цілу добірку книг. Так, усією громадою ми б могли підтримати наше лобі в Болгарії.

Продовженням цієї акції могло б стати й запрошення різними вишами України хоча б раз на рік одного з болгарських студентів-україністів для проходження мовної практики. Пані Стаменова зізналася, що вільно заговорила українською після багатьох теоретичних занять лише тоді, коли кілька днів побувала у Львові й повністю занурилася в мовне середовище. Адже керівництво будь-якого українського університету легко може знайти місце для іноземного студента у своєму гуртожитку, а вже квитками на дорогу й кишеньковими грошима їх забезпечать батьки. Натомість майбутній випускник зможе послухати лекції мовою, яку він вивчає в Софії, поспілкуватися нею зі своїми однолітками, послухати радіо, подивитися телепередачі українською. І він на все життя запам’ятає це, а ми, тобто Україна, отримаємо заповзятого пропагандиста нашої політики, який зможе тут спростовувати страшилки про Україну та інші постулати, що їх насаджують русофіли в Болгарії.

Для тих, хто вирішить відправити хоча б одну книжку українському відділенню Софійського університету, повідомляю адресу: 1504, Софія, бул. «Цар Освободител», 15, Софійський університет, факультет слов’янської філології, відділення україністики. А запросити на мовну практику викладача чи студента цього відділення можна через ректора, декана факультету або Посольство України в Болгарії, адресу якого легко знайти.

Фото з сайту видання «Украински вести».