По двадцяти восьми роках незалежності завдяки двом Майданам і тому, що відбувається зараз на Донбасі та в Криму, Україна є помітною на карті світу. Але чи можна говорити, що вона стала гравцем на міжнародній арені? Політичний аналітик Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Марія Золкіна (на знімку ліворуч) переконана, що Україна не тільки помітна. Вона стала суб’єктом зовнішньої політики. На жаль, Україну грати активну роль у світовій політиці змусила війна з Росією.

— Саме в контексті війни на сході ми самі попередню владу, а тепер уже й нинішню звинувачували, що Україна не є достатньо самостійним гравцем у плані продукування ідей, пропозицій, як саме слід закінчувати російсько-українську війну. Але якщо загалом оцінити останні п’ять років, то, на мій погляд, Україна не стала жертвою тих рецептів і домовленостей, які їй пропонували більш потужні гравці. Й у цьому я бачу здобуток української дипломатії і політики. Як аргументи можу нагадати ті «компроміси», котрі могли вплинути на державність і політичну систему країни. Й на які Україна не погодилася, але при цьому змогла зберегти важливий на той момент рівень міжнародної підтримки.

— Що ви маєте на увазі?

— Ми не погодилися змінити Конституцію в угоду Російській Федерації в питаннях Донбасу. Ми не погодилися визнати анексію Криму. Не погодилися на швидке проведення політичної реінтеграції, всупереч здоровому глузду і нормам міжнародного права. Я маю на увазі вибори на Донбасі без гарантій, що ми реально контролюватимемо ці території та кордон. Тобто, ми змогли поки пройти ключові точки турбулентності й відстояли інтереси саме України, хоча весь західний світ, який був залучений у переговори, наполягав (хтось більше, хтось менше), щоб Україна на ці болісні поступки пішла. Це дуже важливий здобуток.

Окрім того, напевно, до досягнень варто віднести й те, що Україна поряд із Грузією (якщо не брати до уваги країни Балтії, які одразу після розвалу СРСР повернулися на європейський шлях) все-таки істотно відрізняється від решти пострадянських республік саме тим, що дуже чітко визначилася з європейським і євроатлантичним напрямом. Закріплення в Конституції перспективи членства в ЄС і НАТО, звичайно, фактично не наблизить нас до цього членства. Однак, зі стратегічної точки зору, це важливо. Ми зробили серйозний крок уперед, бо завершили безвізову історію з ЄС, змогли запустити повноцінно Угоду про асоціацію і сколихнути НАТО.

— НАТО ожив…

— Так. Немає сумнівів, що до подій 2014 року НАТО нудьгував у Європі. І саме українська тема змусила альянс згадати про його призначення. У співпраці з НАТО Україна нарешті вийшла на дуже серйозний рівень і теж почала задавати тон дискусії про бажане членство у цій організації, не озираючись на Росію. Стратегічно це дуже правильно — говорити про те, що нам вигідно.

— Колись в інтерв’ю нашому виданню ви зауважили, що Україні так і не вдалося стати регіональним лідером.

— Це правда. Таким шансом, наданим членством у «Східному партнерстві», Україна не скористалася. Але все-таки ми можемо говорити, що Україна намагається вбудовуватися в систему регіональної безпеки. Наприклад, «Бухарестська дев’ятка», яка об’єднує країни східного флангу НАТО, котрі добре розуміють, що таке Російська Федерація і пам’ятають, як воно бути на кордонах з агресивною країною, по суті перетворилася на «дев’ятку плюс Україна». Окрім того, Україна (хоча більше на двосторонній основі) все ж розпочала активно розвивати в останні роки співпрацю з балтійськими країнами, Польщею, Румунією, Чехією, Словаччиною…

Величезним здобутком є те, що українське питання стало питанням внутрішньої дискусії для американської політики. Тепер Україна — не просто важлива для Штатів велика держава у Східній Європі, яка могла би бути оплотом демократії і противагою російській авторитарній державі. Зараз питання майбутнього України хвилює не тільки міжнародників. Ця тема стала частиною дебатів, дискусій в американському політикумі, коли навіть на виборах сперечаються, як розвивати відносини з Україною, чи треба надати їй статус стратегічного партнера за межами НАТО. І це, мені здається, дуже важливий розворот, який ми ще не усвідомили, але який матиме реальні наслідки. Бо поступово за п’ять років українське питання проникло в купу внутрішніх документів Штатів, в їхнє законодавство, резолюції. Фактично в законодавчому полі Штатів стало надто багато України: в питаннях фінансової підтримки в оборонному секторі, політичної підтримки, в питанні санкцій відносно РФ. А Сполучені Штати тримають економічні й секторальні санкції проти РФ набагато сильніше, ніж Європейський Союз.

Ну і щодо Російської Федерації... Україна змогла через нинішню ситуацію, спровоковану російською агресією, вирватися із того залежного статусу, коли всі наші політики постійно озиралися на Москву. Ситуація склалася так, що більше не треба озиратися. Ми не продовжили Договір про дружбу, розпочали вихід зі структури СНД, багато років обстоювали у Раді Європи, зокрема в

ПАРЄ, необхідність збереження політичних санкцій стосовно Росії. І хоча врешті програли в питанні повернення російської делегації, але те, що українським депутатам і дипломатам вдавалося стільки тримати єдність різнорідного парламентського органу РЄ — теж дуже велике досягнення.

— Про втрачені шанси напередодні свята говорити не будемо?

— Я все-таки хотіла би звернути увагу і на втрачену можливість. Ми ніби й відірвалися від Росії, але досі не вибудували стратегії співіснування з РФ. За умов, коли ми не можемо повернути в найближчій перспективі Крим, коли в нас не врегульовано питання завершення конфлікту на Донбасі, але при цьому ми поступово переорієнтовуємося економічно й політично на західні країни, з Росією стара система зв’язків розривається. Але, якщо ми не виробимо нову стратегію, не визначимо чітко червоні лінії, які не можна переходити у відносинах з РФ, то ніхто не гарантує, що через 5—10 років, ми знову не опинимося в статусі якоїсь залежності від РФ. Це повинна була зробити попередня влада. І мені здається, що це завдання одне з перших для нової влади — розробити стратегію, щоб мінімізувати в майбутньому ризики для України. Скажімо, ось у нас новий президент і новий парламент. І ми просто не знаємо, в який спосіб зараз вибудовуватимуть відносини з РФ. Є ризики, що нова влада захоче швидко знайти розв’язання конфлікту на Донбасі. А швидке рішення може бути тільки й винятково на догоду РФ, тому що Росія не погодиться зараз на жодні поступки. Вона не демонструє жодної готовності до здорового компромісу й не відмовляється від жодної з попередньо висунутих вимог. Це означає, що якщо Україна хоче миру, то сьогодні вона його може отримати тільки на умовах, вигідних Росії.

Плюс, напевно, недопрацюванням усіх попередніх років незалежності є те, що ми зосереджувалися винятково на ближньому зарубіжжі. Ми бачили — Європейський Союз, до певного моменту Росію і Штати. При цьому в нас практично не було серйозних ініціатив щодо інших регіонів світу, я маю на увазі і Близький Схід, і той самий Китай, Австралію. Тому, мені здається, що головний виклик наступного десятиліття для української зовнішньої політики — це працювати не тільки на проторованих доріжках, а й нарешті посилити українську дипломатію і фінансово, і організаційно в інших регіонах.

— Яких саме?

— Треба зробити аудит наших інтересів у регіонах, де ми не мали серйозного дипломатичного голосу. Й, до речі, для влади, яка презентує себе як нова сила, що прийшла з новими ініціативами, щоб представляти Україну, робити її привабливою для інвестицій, напевно, було б добре спробувати змінити й імідж України у світі: не тільки політика, не тільки культура. Якщо ми не маємо сьогодні спільних проектів з конкретними країнами, це не означає, що ми не маємо можливостей розвивати таку співпрацю в принципі. А щоб стартувати по інших напрямках, потрібна внормована дипломатична служба. Бо в нас новий закон про дипломатичну службу вже є, але система ще не змінилася. І організаційно, і фінансово дипломатична служба повинна вийти на рівень потужного представництва інтересів держави, а не просто гарячого реагування на якісь події, коли доводиться працювати ледь не прес-службою.