Життя українців по закінченні Другої світової війни було нестерпно тяжким. Особливо жінок спіткала незавидна доля. Безоплатна — за трудодні — робота в колгоспі, обробіток присадибної ділянки землі площею кількадесят соток, приготування їжі, догляд за дітьми, господарювання в хаті.

Наша сім’я мешкала тоді в селі Нова Богушівка Коростенського району Житомирської області. На початку шістдесятих років село перейменували на Калинівку, ця назва збереглася донині. Сім’я мала п’ять осіб: моя бабуся, тато, мама, я та молодший брат Микола.

Татові, котрий повернувся з Другої світової війни 1944-го після трьох поранень комісованим інвалідом війни з незагоєними ранами, заважали працювати поранення, особливо довго заживала рана суглоба лівої руки. Лікували народними методами.

Харчувалася сім’я тільки тим, що посіяли, посадили та виростили на своєму городі. З весни до осені виручав прилеглий до села ліс урожаєм кропиви, ягід, грибів і жолудів. Допомоги від влади інваліду війни, переможцю, учаснику оборони Москви, Курської дуги, боїв під Вітебськом — майже жодної.

Щоправда, було ось що: до нашої сільради привезли з райцентру декілька мішків з різним одягом та спецмішок з якимось порошком. Це допомога переможцям війни від громадян США. І нам перепало: батькові — штани, мені — штани на виріст, мамі — новенька й гарненька кофтинка кольору стиглої вишні з пластмасовим замочком-блискавкою, а ще грамів з чотириста порошку, що в нас назвали «Рузвельтова яєчня». Ми були безмежно раді цим подарункам, особливо «Рузвельтовій яєчні».

Порошок той розчиняли у воді, а краще в молоці, та смажили в печі. Усі післявоєнні роки батьки згадували — і я пам’ятаю — ту допомогу із США. Добре, що є така країна, де живуть такі доброзичливі люди. А в нас у ті роки голод спричинявся та супроводжувався неймовірними податками на все живе й неживе. Та це окрема тема. Я у свої дитячі роки все те бачив, чув розмови, відчував на собі нестачу харчів. Мені було так жаль батьків, братика й бабусю.

Пам’ятаю ранню весну 1947 року. Сніг зійшов з полів, земля розмерзлася. Це найтяжча пора, бо зимові запаси продуктів закінчуються, а кропива і щавель ще не виросли. Чую розмову батьків, що багато односельчан виходять перекопувати колгоспне поле, де торік була картопля. Батьки не мають можливості йти на поле. Проявляю ініціативу, прошу дозволу в мами йти самому. Дозволили. Беру відро, копаницю та прямую на поле. І хоч пора ще ранкова, там я не сам! На полі вже й малі, і старі перекопують, розгрібають холодну мокру землю, шукають картоплину.

Приєднуюсь і я, шукаю, де ще не розрита земля, може десь на краю заховалась і перезимувала картоплина. Копаю і розгрібаю, знаходжу-надибую картоплину. Часто напівмерзлу, напівгнилу, інколи маленьку, непошкоджену морозами. За три години я накопав піввідра. Це була така радість, така перемога. Приніс додому. Мама ретельно перемила, обібрала все негоже, перетерла на тертушці та напекла пампушок-дерунів. Які вони були смачні, хоч і мали своєрідний присмак несвіжості. Деруни сподобалися всім, вони були незрівнянно смачніші, ніж жолудяники. Я відчув приємне задоволення від особистої причетності до появи повної миски дерунів на столі.

Тепер про жолудяники. Це пампушки, спечені з тіста на основі жолудяного борошна. Мешканців нашого села рятував від голодної смерті прилеглий до села ліс. Майже щороку під дубами було багато жолудів. Жолудями годували не тільки порося, якщо таке було, а й самі споживали. Жолуді заготовляли про запас на зиму. Коли закінчувалися харчові продукти, змушені були використовувати жолуді. Їх варили, очищали від шкірки, сушили і мололи в домашніх жорнах на борошно, як зерно жита й пшениці, вирощених на присадибній ділянці. Чесно кажучи, жолудяники були несмачні й після їх споживання часто болів живіт. У сімейному колі, згадуючи Сталіна, бажали йому поїсти таких жолудяників. Смак жолудяників можна було покращити, якщо пощастить дістати десь трохи макухи та додати до жолудяного борошна. Маленькому братику Миколі жолудяників не давали, йому часто давали кашу з ячмінних круп, кашу він називав «тюнь-тюнь» і просив добавки.

У нас, як і в більшості сімей села, головною рятівницею від голоду була корова. Найтяжчий час у році — коли корова на один-два місяці перед отеленням не давала молока. Це були лютий-березень або й частина квітня. А корова — це як член сім’ї, її щоденно потрібно було годувати, поїти, доглядати, пасти з весни до пізньої осені. Але молока в сім’ї досхочу не споживали, бо на корову був податок — здати державі 250 літрів молока, а народженому теляті також треба дати трошки молока, щоб жило і росло. Теля законтрактоване після народження, його треба виростити і здати державі в рахунок податку — сорок кілограмів м’яса.

Пам’ятаю, що за літр молока платили кілька копійок, а за м’ясо — нічого. За невиконання мінімуму трудоднів та несвоєчасну сплату податків загрожувала висилка до Сибіру. У нас і в більшості сімей села, крім голови колгоспу, керівництва сільради, комірника, був постійний дефіцит звичайного чорного хліба, до якого в людей було ощадливе й бережливе ставлення. Особливо за місяць-два перед жнивами. Одразу після жнив на своєму городі (це 10—15 соток жита чи пшениці) колгоспники поспішали висушити шість-сім снопів, змолотити їх ціпом, провіяти, очистити від сміття, просушити, а потім змолоти зерно. Мололи жорнами в себе вдома. Майже у всіх були свої жорна. У нас вони були дерев’яні. Щоб намолоти борошна на одну випічку — п’ять-шість паляниць хліба — потрібно працювати годин п’ять. Робота не з легких. Веселіше й приємніше крутити жорна удвох. Хліб випікається в печі години півтори. Яка ж то була радість, коли мама діставала з печі й подавала на стіл гарячу хлібину. Думаю, що повною мірою мої почуття зрозуміють ті, хто пережив післявоєнний сталінський голод 1946—1947 років в Україні.

Щоб більше таке не повторилося, хочу закликати тих, хто нині живе і завтра прийде їм на зміну. Пам’ятаймо, як знищували українців на їх споконвічній рідній землі! Цінуймо свободу й свою державу, зміцнюймо, захищаймо й оберігаймо рідну Україну.

Анатолій МАЛЮХ, пенсіонер, інженер.

Київ.

Малюнок Миколи КАПУСТИ.