У набитий ущент тролейбус заходить бабця. Вона ледь тримається на ногах, але, кинувши сумний погляд на всі зайняті місця, смирно шкандибає до поручня і міцно обіймає його.
– Мужчино, а поступіться-но молодій дамі місцем, – перебиває голос контролера оце монотонне «Обережно, двері зачиняються. Наступна зупинка – вулиця...»
Пасажир безпретензійно встає, але крісло залишається порожнім. Бабця позирає на вільне місце й заодно з інтересом шукає поглядом по салону ту молоду даму, якій конче потрібно сісти.
– Леді, – вигукує контролер.
Мовчанка.
– Леді, я до вас звертаюся, – він підходить до бабці, бере її під руку й проводить до самого крісла.
А, допомігши «молодій дамі» всістися зручніше, контролер ще й відвішує комплімент на кшталт «не гоже такій красуні стояти».
Бабця світиться щастям. Та що там світиться – вона стає суцільним утіленням щастя. Не перестає дякувати контролеру, аж поки він на потрібній зупинці не виводить її під руку з транспорту. На прощання знову кидає старенькій комплімент.
Мені й самій хочеться подякувати таким людям за ввічливість, за відданість роботі, за культуру, за подарований настрій. Хоч як крути, ранок у великому місті починається із соціуму. Знайомий двірник біля будинку, продавець кави в улюбленому кіоску, водій маршрутки й той самий контролер у тролейбусі – всі вони задають темп новому дню. І, погодьтеся, було б доволі непогано, якби бабусі частіше чули «молода дама» на власну адресу.
Малюнок автора.
