– Деда, а почему здесь так грязно? – щиро здивувався хлопчина, запримітивши на сусідніх місцях у вагоні потяга порожні пляшки з-під «Кока коли» й розкидані кольорові фантики.
– Видишь, кто-то мусор оставил.
– Ну как это «кто-то», ведь здесь же люди были.
Малий одягнув наплічник, узяв діда за велику старечу руку й поплентався до виходу з вагона. Він пішов жити своє життя: завтра ранній підйом, молочна каша на сніданок, дитсадок, мультики й шоколадка з маминої роботи. Він навіть не зрозумів, якої глибини додав простому діалогу незіпсованою прямотою п’ятирічного хлопчика. Він навіть не здогадується, що я вже декілька днів не можу викинути з голови отого достобіса влучного «Адже тут люди були».
Люди. Люди. Як багато в них ще залишилося людського? Дитина навіть припустити не здатна, що дорослі, які так люблять повчати, які, здається, знають усе на світі, насправді ще в школі прогуляли заняття з культури. Суспільне життя – нерозривний ланцюг: кожна дія тягне за собою нову, не уникаючи подальших наслідків. Отож і виходить, що залишений у вагоні потяга папірець – не лише дискомфорт для інших, не лише нехтування елементарними правилами (шкода, без достатньої пеналізації), а й прояв неповаги до працівників залізниці, далеко не найкращий приклад для п'ятирічних дітлахів, до речі, представників покоління, на яке старші завжди покладають великі надії.
Найгірше те, що, ймовірно, подорожні взагалі не помітять подібного інциденту у вагоні, провідниця звично зітхне й учергове прибере сміття, винуватці залишаться непокараними, а дитина наступного дня залишить на лавці в парку обгортку з морозива.
Малюнок автора.
