У час Інтернету, гаджетів і соціальних мереж багато хто просто не знає, що таке пісенник. Альбоми чи товсті зошити, в які записували пісні, що сподобались, були популярними у молоді мого покоління.

На пісенник свого батька (на знімку) натрапила зовсім випадково, шукаючи щось на горищі у вчительських «скарбах». Розкрила альбом у червоній палітурці із золотою квіточкою — і потрапила у батькову фронтову молодість. Перегортала сторінки, вчитувалась у віршовані рядки і почала розуміти, що хвилювало душу і серце 24-річного солдата, якими словами виливались на папір його почуття.

22 червня 1941-го стало для Миколи ЦАРЕНКА (на знімку),

студента Корсунського педучилища, громом серед ясного неба. Їх курс складав випускні екзамени, готувався до прощального вечора і примірявся до шкільних класів. Проте війна ці плани зруйнувала. 28 липня батька разом із 400 новобранцями повели пішою колоною з Корсунського військкомату на Черкаси наздоганяти призначену військову частину. Та коли наступного дня добрались до лісу, побачили розбомблену ворожими літаками єдину переправу через Дніпро і той хаос, про який батько згадував рідко. Хіба що з колишніми друзями-фронтовиками із сумом розповідав про трактори, що так і не були переправлені на лівий берег Дніпра, про побиту худобу, що пливла вниз за течією річки, про намагання військових налагодити переправу під фашистськими бомбами...

Їх відпустили по домівках, зробивши на повістках із військкомату помітку «вследствие окружения такой-то части и невозможности прибыть в ее расположение». Але командир, розпускаючи новобранців, попередив, щоб берегли повістки, бо вони скоро знадобляться.

Почалися роки окупації. Минули вони у примусовій праці вантажником на залізничній станції. У 1943-му, коли в Німеччину почали забирати не тільки молодь, а й 14-літніх дітей, батько з двоюрідним братом спочатку ховалися від поліцаїв у сховку, викопаному позаду тітчиної хати, а потім подалися у Таганчанський ліс до партизанів. Ті посилали їх то розвідати ночами ситуацію на залізничній станції, то принести з дому продуктів. Батьки ж казали поліцаям, що не знають, де син: пішов з дому — не знаємо куди.

Партизани допомогли знекровленій 202-й стрілецькій дивізії визволити села Канівського і Корсунського районів під час Корсунь-Шевченківської битви. 17 лютого битва завершилась, 18-го батько був із збереженою повісткою у військкоматі, а 20-го — вже у військовій частині. Воював зв’язківцем, був тяжко поранений осколком снаряда в плече. Перемога застала його у Чехословаччині. На одній із фотографій, зроблених у травні 1945-го, він із товаришами — стрункий, впевнений, мужній. Як і годиться переможцям. Хоча додому їм було збиратися ще рано.

Але весна і мир робили своє. За гімнастерками бились звичайні юначі серця, ночами їм снився дім і дівчата, котрі чекали їх із фронту. Про це й повідав пісенник.

Перша пісня у ньому датована 22 червня 1945 року. Вона — порада дівчині «Ты забудь» свою звичку печалитися про мене. «По земле чужого края я иду на смертный бой, чтобы жить не умирая, чтобы встретиться с тобой». А ось на сьомій сторінці пісенника вже рідною мовою того ж таки 22 червня виведено заголовок пісні «Зіронька» — про дівчину в ріднім краї; далі «Мої мрії», що починається строфою «Мрію про тебе, подруго єдина...» і не дає підстав сумніватись щодо змісту пісні.

Наступного дня записана «професійна» пісня «Радист» — і вона також дихає глибокими молодими почуттями. Тих творів у зошиті 80. Але не всі писані батьковою рукою. У лютому 1946-го його як вчителя було демобілізовано з армії. 20 лютого він уже навчав учнів Гарбузинської школи, малих і переростків, яким війна зупинила освіту майже на 4 роки. У пісеннику бачу знайомий мамин почерк (вона була студенткою педучилища, а через рік вони одружились). Тут поміж записами вже й мальовані кольоровим олівцем квіточки, і пісні, які вони співали вечорами та на свята. У них і згадки про пережиту війну, і про таємниці людських сердець.

Перегортаю останній листок пісенника й усвідомлюю: навіть тоді, коли над головою свистіли фашистські кулі, коли мерз у мокрих окопах, коли зв’язував, біжучи, дроти зв’язку, мій майбутній батько, а тоді солдат, мав у грудях гаряче молоде серце, яке прагнуло любові. Просто цьому заважала війна.

...Царенко Микола Павлович пішов з життя у 2001-му. Він 45 років навчав дітей, 19 літ очолював педагогічний колектив Гарбузинської восьмирічної школи, викладав біологію. Відмінник освіти України. Інвалід війни І групи. Ми бережемо і його ордени та медалі, і фронтові фото, і пісенник. Численні шкільні світлини передали у музей освіти Корсунь-Шевченківського району.

Черкаська область.

Фото з архіву автора.