Іван і Леоніда Світличні, 1961 рік.
 


Автограф на книжці, подарованій дочці Людмили Нені. 
 


Надія Світлична з матір’ю Іллівною. 

Чотири отвори на фасаді

Ми їхали вулицею, названою іменем Івана Світличного, і намагалися хоч на якійсь хаті побачити табличку з такою назвою. Де там!.. Як звалася ще до декомунізації ця вулиця іменем Кірова, так і залишилась після перейменування. Принаймні, про це свідчать таблички подекуди. Були зовсім спантеличені, коли на хаті, в якій колись жив відомий поет, дисидент, лауреат Шевченківської премії, не побачили меморіальної дошки, встановленої тут понад двадцять літ тому. На фасаді — лише чотири невеличкі отвори. Невже на Луганщині забули відомого земляка, а в його рідному селі Половинкиному на Старобільщині намагаються уникнути нагадування про нього? Склалось саме таке враження. Дай Боже, щоб воно було помилковим.

Зіпсований такими обставинами настрій трішки поліпшився після спілкування з троюрідною сестрою Івана Світличного — Людмилою Ненею, яка живе на цій само вулиці. Ми були першими журналістами, з якими вона наважилась спілкуватись і поділитись своїми ексклюзивними спогадами. Але фотографуватись відмовилась категорично.

Виросли вони поруч, бо їхні батьки були двоюрідними братами, жили всі Світличні в одному дворі.

— Я од Івана молодша на двадцять літ, — розповідає пані Людмила. — Іван із сестрою Надею вчилися в університеті і, коли приїздили з Харкова додому, завжди привозили нам цукерки — такі довгенькі подушечки. Тож ми їх чекали з нетерпінням. А вже десь у 70-му ми зводили цей будинок і зібрали толоку. Іван спеціально приїхав, щоб допомогти. Вони з Льолею (дружиною Леонідою Терещенко. — Авт.) були саме у відпустці. Льоля, пригадую, млинці пекла, перець начиняла, готувала обід, а Іван вальки кидав. Отже, стелю над вами Іван накидував. Таку пам’ять про себе залишив. Як заміж ішла, вони теж приїздили. А у 72-му його заарештували...

«Поети стріляють римами...»

Іван Світличний — помітна постать в українській літературі. Цей сільський хлопець закінчив школу із золотою медаллю, вступив на філологічний факультет Харківського університету і закінчив його з червоним дипломом. Потім учився в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідував відділом критики журналу «Дніпро», писав вірші, рецензії, перекладав з французької і брав участь в українському русі опору 1960—1970 років. У 1965-му потрапив під перші арешти інтелігенції і вісім місяців провів у камері КДБ. Але й за тих умов зміг укласти збірку перекладів поезії Беранже. Через вісім місяців Світличного звільнили, але друкуватися, працювати за фахом заборонили. «Поети стріляють римами, чекісти — із револьверів. У серце стріляють. Серце — мішень для куль і для рим», — написав він тоді.

На Різдво 1972 року почались арешти інтелігентів по всій Україні. Серед двохсот «ненадійних» були Іван та Надія Світличні.

— Як їх заарештували, Надійчиного дворічного сина Ярему забрала їхня сестра Марія, — згадує пані Людмила. — Хлопчик був тут, у Половинкиному, у матері Іванової та Надиної — Іллівни. Моя дочка, Світлана, саме такого віку. У Іллівни була коза, отож один раз молоком Ярему напували, другим разом — мою дочку. Обоє росли на цьому козинячому молоці. А потім приїхала якась подруга з Києва — Груня і забрала Ярему. Іллівна дуже плакала. Вона хотіла оформитись опікуном онука, але як пенсіонерці їй не дозволили. Тоді Маруся на себе оформила опікунство. Надю забрали після арешту Івана. Знайшли у неї якісь рукописи. Сиділа вона недовго, а як звільнилася, забрала Ярика. В Києві роботи не знайшла, житла не було, прописки не давали. Працювала двірничкою, а мешкала у подруги десь на окраїні. КДБ не давало їй жити. І Надя поїхала до Америки. Там і померла.

«Доки ноги носять, Ти за двох іди...»

Ці рядки Іван Світличний присвятив дружині Леоніді, яку всі звали Льолею. Вони познайомилась у бібліотеці         ім. Вернадського і у 1956 році одружилися. Жили бідно, але Леоніда забезпечувала сім’ї надійні тили і завжди була поруч із чоловіком. Вона поїхала до Івана, який перебував у засланні в Гірському Алтаї. Він тут працював сторожем, укладав словник синонімів, перекладав із польської, турецької, сербської. Був ініціатором усіх акцій колективного протесту в’язнів та голодовок. Найдовша голодовка Світличного тривала 56 днів, після чого він важив 44 кг. Коли у 1981-му в нього стався інсульт, Леоніда майже рік провела з ним у лікарні, а потім ще півтора року, доки не скінчився його термін покарання, жила з ним у гуртожитку. У січні 1983-го привезла Івана до Києва.

— А тут вибухнув Чорнобиль, і Льоля вирішила привезти Івана в Половинкине, — згадує пані Людмила. — У нас тоді «Москвич» був, от Іллівна і просить мого чоловіка: «Петре, забери Івана та Льолю з вокзалу в Луганську і привези». Прийшов поїзд, провідники висаджують із вагона Івана у візку. Я його не впізнала... Старий чоловік, із бородою, з сивою шевелюрою... Дивимось — ходять два «парня». Одному літ до тридцяти, іншому 45—50. Ходять, спостерігають за нами. Посадили Івана на переднє сидіння, візок склали. Ми з Льолею ззаду сіли. Щойно рушили, за нами машина поїхала, і аж на виїзді з Луганська повернула назад. Мабуть, передали нас іншій групі. Приїжджаємо додому — а по вулиці вже стоять машини...

...Ну, привезли Івана додому. Льоля трохи побула — і поїхала, бо мала заробляти гроші. А Іван зостався тут. І був довго. Іллівна його доглядала, мамка моя весь час ходила, допомагала, і Маруся. Кожен вечір біля Івана влаштовували посиденьки.

Прийде, було, моя мати, а він: «Шуро, Льоля листа прислала, почитай». Мамка надіває окуляри, читає вголос, Іван слухає. Хвилин через п’ятнадцять — двадцять знову просить: «Шуро, читай листа». Пам’яті в нього не було вже зовсім після інсульту...

А інсульт у 1981 році був другим. Як відомо зі спогадів про Івана, лікар, яка мала йому робити операцію в засланні, заявила: «Таких убивати треба, а не лікувати». Мовляв, вона може зробити операцію, але «пацієнт буде заздрити мертвим». Перший раз трепанацію черепа зробили невдало, була ще одна операція, після неї Світличний став інвалідом 1-ї групи — не міг розмовляти, писати й читати. Однак навіть будучи паралізованим, він відбув свій термін заслання до кінця. І Льоля була поруч.

Помер він 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому кладовищі неподалік від могил Стуса, Тихого й Литвина. По смерті Івана Леоніда із Надією Світличною видали книгу його віршів «У мене — тільки слово» і збірку спогадів «Доброокий».

— Після смерті Івана Льоля переписала їхню квартиру в Києві на Надю. Вони потім із нею сюди приїжджали, сиділи, розмовляли, а Льоля й каже: «Оце я вже й помирати можу. Заповіт на квартиру зробила, книжку спогадів про Івана випустила». Побула у нас, поїхала — і таки скоро померла, — розповідає Людмила Неня. — Хто тепер у тій квартирі живе — не знаю. Льоля хотіла, щоб там був музей і щоб хата Світличних у Половинкиному музеєм стала. Та як ото меморіальну дошку нові господарі хати зняли, бо не хотіли зайвої уваги до себе, так вона зрозуміла, що з музеєм нічого не вийде...

Невже від родини Світличних не залишилось ніяких речей? Якщо сьогодні створюватимуть музей Світличних, які експонати могли б передати родичі, котрі живуть у самому селі чи в інших містах?

— Важко сказати, — замислюється пані Людмила. — Хату Світличних продали, коли Маруся померла. Багато речей попалили, повикидали... Наприклад, у хаті постійно на пристінку висіла фотографія Івана під рушником. Як ікона. Де вона ділась — невідомо. Багато речей залишилось у квартирі у Києві. У нас навіть останніх фотографій Івана немає, бо тоді ми всі перебували під оком КДБ. І не лише родичі, а й односельці, бо їх розпитували про Світличних, спонукали до співпраці. А люди різні.

Іллівні, наприклад, писали, що вона — мати ворога народу та інше. Про табори Іван розповідав... Згадував, що сидів із Чорноволом, Лук’яненком... Знаю, що Василь Стус подарував йому вишиту сорочку, і Іван прохав у ній поховати його. Так і зробили. У Івана на правій руці не було пальців. Відірвало у війну. Але він писав правою, тільки некрасиво-некрасиво.

Розвіяні по світах

...Виїхати до Америки тоді було складно, але Надії Світличній вдалося. Допомогло, що на початку 80-х Брежнєв і Ніксон підписали угоду, й стосунки СРСР і США покращились.

— Як Союз розвалився, Надя стала їздити в Половинкине частіше. І на похорон Івана приїжджала, — продовжує розповідь пані Людмила. — Померла вона в Америці, але похована в Києві, поруч з Іваном. Знаю, Надя товаришувала з Катериною Ющенко, коли та ще жила в Америці. Казала: «Не так, щоб подругами були, просто товаришками». Ярема після того, як поїхав до Америки, у нас не був жодного разу, а з молодшим сином Івасем Надя приїжджала — разів чотири-п’ять він у нас був. Навіть закохався у мою доньку... Ми питали у Наді, чого Ярему не везла, а вона каже: «Нехай стане розумним, щоб у нього було своє мислення. Зараз приїде, а йому «накапають», що твоя мати ворог народу. І яке в нього ставлення до мене буде?»

За словами пані Людмили, батьки у Івана та Надії були простими людьми, але Іллівна була мудрою жінкою і могла дати гарну пораду. Віршів ні вона, ні Марія не писали.

В Америці Надія працювала на радіо «Голос Америки», в Українському музеї у Нью-Йорку, редагувала жіночий журнал «Віра», займалась доброчинністю. Працювала перекладачкою в Гарвардському університеті, брала участь у роботі Закордонного представництва УГГ і стала редактором-упорядником періодичного видання цього представництва. До 1985 року регулярно видавала «Вісник репресій в Україні».

— Як поховали Івана, залишили місце і для Льолі, а коли у 2006-му померла Надя, то і її поруч поховали. Ви ж розумієте, що привезти тіло з Америки і поховати в Україні було непросто, але тоді Президентом був Ющенко, він із повагою поставився до Світличних, — завершує розповідь Людмила Неня. — Від Наді та Льолі залишились якісь фотографії, а від Івана — його автограф на збірці віршів, яку він подарував моїй доньці.

...Фахівці Луганського обласного музею, який через тимчасову окупацію перемістився до Старобільська, збирають спогади родичів і тих, хто знав Івана та Надію Світличних, шукають речі, що від них залишились, щоб усе-таки відкрити музейну експозицію, присвячену відомим землякам. Краще пізніше, ніж ніколи.

Луганська область.

Знімки з фотоальбому Людмили Нені.