На жаль, для більшості наших співвітчизників Україна і досі залишається країною Incognita. Хоча лише кілька мобільних вік-ендів на місяць можуть довести українцям незаперечну істину: дивовижне — поруч. А що всіляких див у нас чимало, можна переконатися, побувавши, зокрема, неподалік від Києва у Володарському районі.

Тут, при впадінні річки Березнянки у Рось, розляглося мальовниче село Пархомівка, засноване ще у ХVІ ст. Впродовж віків воно мало чимало власників. У ХІХ ст. стало власністю відомого інженера, промисловця Віктора Голубєва. Родина Голубєвих була дуже хазяйновитою і не шкодувала коштів на розвиток села. Зокрема, для його потреб збудували школу, бібліотеку, лікарню, ремісниче училище. І не лише збудовали. На утримання цих установ сім’я щорічно виділяла чималі кошти. Голубєв планував побудувати ще й цегельний завод, однак згодом змінив своє рішення на користь церкви. На жаль, 1903 року він помер, заповівши поховати себе у Пархомівці. Родина виконала його волю — Віктор Голубєв знайшов свій останній прихисток у склепі поряд із майбутнім храмом.

Згодом сини Голубєва, Віктор і Лев, взялися за втілення батькових планів. І тут знову дивуєшся хитромудрим сплетінням долі. Сталося так, що Віктор Голубєв-молодший та архітектор Володимир Покровський приятелювали із Миколою Реріхом. Тож той із задоволенням відгукнувся на пропозицію і розробив 13 ескізів мозаїк та зовнішнього декору храму. Проте втілено в життя було лише дві мозаїки — Покрова Пресвятої Богородиці та Спас Нерукотворний. (Смальту для них виготовив відомий майстер того часу Володимир Фролов.) Отож могутній тріумвірат — філософ Реріх, учений-сходознавець Голубєв і архітектор Покровський — задумали спорудити церкву, яка б стала своєрідною моделлю Всесвіту, символом релігійної єдності людства. Зважаючи, що то був лише початок ХХ ст., їх можна було назвати мрійниками. І все ж... Для творців не існувало дрібниць, продумані абсолютно всі деталі. Попри безліч труднощів своє надскладне завдання їм таки вдалося здійснити. Та ще й як! Створений ними ансамбль (а саме — храм із каплицею, будинок священика, огорожі і в’їзні ворота) став справжнім синтезом філософії і мистецтва, гімном вічних ідеалів краси.

Звісно ж, можна було передбачити, що офіційна церква чинитиме опір і не прийме цей храм до свого лона. Адже його архітектурне вирішення не цілком відповідало церковним канонам. Це був своєрідний синтез готики і східних культурних традицій, ба навіть язичництва. Зображення вогню, молота, обценьків, стріл, пророслого зерна, священних тризубів, змій і надто свастики (давньоіндійського символу вічного руху життя) — все це разом із паркетною підлогою та лавами у приміщенні храму не давало спокою церковній владі. (До речі, над значенням багатьох символів на стінах і лавах фахівці ламають голови й досі.) Однак згодом церкву Покрова Пресвятої Богородиці все ж таки було освячено.

Уже понад 100 років унікальна архітектурна реліквія вражає відвідувачів своєю величчю, красою, відчуттям польоту. Архітектурні об’єми храму, дзвіниці та каплички надзвичайно рухомі. Вбирає око також витончено примхливий вигин вхідних воріт.

Найвища ж точка храму сягає 50 метрів! І, уявіть, така грандіозна споруда, яка могла б стати гордістю будь-якої столиці, стоїть у звичайнісінькому селі! Про оздоблення храму слід сказати хоча б кілька слів окремо. Тут було використано і цеглу, і мармур, і метал, і кераміку. Орнаментальні композиції прикрашають фасади всіх будівель. Ось зображення Богоматері-Оранти, нижче — багатофігурна композиція «Євхаристія» і на стовпах потужної арки — «Благовіщення». Синьо-блакитні кольори надають фрескам вишуканості й свіжості, притаманних станковим творам   М. Реріха. Найбільшою ж окрасою храму є мозаїка, виконана за ескізами Реріха в майстерні художника-мозаїста В. Фролова. Головна композиція «Покрова» (4х6м) розміщена у неглибокій ніші над західним входом у храм. Довго не можна відвести погляд від центрального образу Богоматері з божественними покровами в руках. Мозаїчна композиція «Нерукотворний Спас» розміщена над входом до каплички: Христос, над яким схилилися чотири постаті святих. У мудрих очах Нерукотворного Спаса — і суворість, і ласка. Вони ніби пронизують тебе наскрізь і примушують задуматися про вічне...

Природне освітлення мозаїк у будь-який час дня не міняє своєї чарівності, лише по-різному висвічує кольори смальти, котрі то яскраво спалахують, то ледь жевріють, то зовсім згасають. Ця архітектурна реліквія, оздоблена храмовою мозаїкою Реріха, — одна з чотирьох подібних, що, як не дивно, збереглися на теренах колишнього СРСР. Адже в різні часи були свої вандали. Ще й досі помітні сліди нелегкої долі храму. За радянських часів у церкві спочатку був клуб, згодом традиційно — склад добрив. Вона руйнувалася, розбиралася на будматеріали. Лише 1979 року храм отримав статус пам’ятки архітектури. А 1982-го почалися реставраційні роботи. Пожвавились вони із приїздом сина Реріха — Святослава. Чекали, що приїде й батько.

Реставраційним роботам активно сприяла дружина Горбачова Раїса Максимівна. Але Реріх-старший так і не приїхав, тож, як це у нас часто буває, відновлювальні роботи поступово уповільнювалися. Із 1992 року у церкві Покрова Пресвятої Богородиці ведеться постійне богослужіння.

На жаль, просто проїздом сюди не потрапиш — село Пархомівка розміщене осторонь основних трас. Хіба що слід приїхати навмисно з метою побачити на власні очі цей архітектурний витвір, вшанувати пам’ять його знаменитих творців, послухати багатоголосий передзвін, який очищує і весь навколишній світ, і нашу душу...