Ігор Степурін (праворуч) з письменником Сергієм Жаданом під час форуму у Львові.
Фото надано автором.
Днями у Львові відбувся Форум видавців. Ця подія, як і столичний «Книжковий Арсенал», завжди викликає жвавий інтерес, захоплення, а подекуди й певну ейфорію, адже книжкові ряди тут вирізняються різноманіттям. Здається, задовольнити можна будь-який смак. Видань багато, і вони різнопланові — від яскравих дитячих до фундаментальних і глибоких наукових досліджень. Утім, про те, чи все так гладко на ниві української книжки і чи така ми вже читаюча нація, кореспондент «Голосу України» вирішив поговорити безпосередньо з видавцями — Іваном та Ігорем Степуріними, у видавничому портфелі яких дуже багато достойної і презентабельної літератури. А ще видавництво «Саміт-книга» є співзасновником низки всеукраїнських і міжнародних літературних конкурсів та фестивалів. У такий спосіб тут намагаються популяризувати вітчизняну книгу й виводити її на міжнародний рівень. Отже — про досягнення і прорахунки в українському книговиданні.
Оскільки «Голос України» є газетою Верховної Ради, і перше запитання було про те, чи достатньо нинішньої законодавчої бази для успішного розвитку книговидання та книгорозповсюдження.
Насправді, каже Іван Степурін, тут, як у відомій приказці про те, що де багато няньок, там дитина каліка.
— Одразу можу сказати, що для нас видавничий ринок — це не просто видання книжок. Це досить великий сегмент бібліотек із його проблемами, потім інфраструктура самого ринку книги і багато чого іншого. А ситуація на сьогодні така, що видавництва у нас існують окремо, бібліотеки — окремо, а розповсюджувачі книг — ще десь. Так, видавництвами опікується Державний комітет телебачення і радіомовлення. Держ-комтелерадіо є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику зокрема і в інформаційній та видавничій сферах. Тим часом книгорозповсюдження і промоція перебувають у віданні створеного не так давно Інституту книги, а бібліотеки підпорядковані безпосередньо Міністерству культури (до речі, яке вже нині є не окремою структурою, а лише підрозділом у міністерстві...). І така розпорошеність спричиняє дуже багато проблем і точно не сприяє ефективній роботі загалом ринку вітчизняної книги, — запевняє видавець. — Адже йдеш у міністерство з якоюсь нагальною проблемою, а тебе переадресовують до Інституту книги, там своєю чергою кивають на Державний комітет телебачення і радіомовлення. І буває, це коло замикається, а питання так і залишається не вирішеним.
А тому, на думку видавців, потрібна єдина структура, при цьому держава має остаточно напрацювати і затвердити комплексну програму підтримки вітчизняної книги.
«Обов’язково має бути єдина структура, яка б опікувалася всіма цими напрямами і розв’язувала нагальні проблеми, — каже Ігор Степурін, засновник благодійного фонду «Бібліотечна країна». — А їх насправді дуже багато. Так, якщо говорити, приміром, про бібліотечну справу, то варто зазначити, що зі створенням Інституту книги в Україні раптом кудись зникла програма «Українська книга».
Для необізнаних варто пояснити, що за такою програмою свого часу експертна комісія відбирала книжки, які друкувалися державним коштом. Нині такий рядок фінансування зник, а точніше, ці гроші просто перекинули на закупівлю книжок для бібліотек.
До речі, це досить значні кошти. Проте, як зазначають видавці, важливо, щоб їх уміли правильно розподілити. А для того, щоб це робити, необхідно володіти ситуацією, тобто мати відповідь, чи читають ці книжки і які найбільше затребувані. Часто-густо, зазначає пан Ігор, бібліотеки скаржаться, що їм надійшли видання цікаві й сучасні, проте їх книгозбірня вже має, бо вони затребувані, тож довелося купувати або власним коштом, або за рахунок громади чи іншого фінансування тощо. Тобто йдеться про неповороткість системи. І тут було б добре створити правильну колаборацію, коли б і експерти, і бібліотекарі на місцях брали участь у відборі книжок для поповнення.
Часто також можна зустріти непрофесійний підхід до літератури, що має поповнити бібліотечні фонди. А все тому, кажуть видавці, що немає зворотного зв’язку — де ці книжки, хто їх читає. Одне слово, не ведеться моніторинг. У США така статистика існує. І якщо книжку не беруть, то це вже буде питання до тих, хто її відбирав. А в нас 80 млн, що їх цього року виділили для поповнення бібліотек, витрачаються схематично. Це й не дивно, адже фактично за два-три дні експерти мають відібрати з величезної кількості запропонованих видань саме найпопулярніші. А от критерії популярності в кожного свої. До того ж, якщо вже книжка надійшла і вона популярна, потенційному читачеві не надаються жодні орієнтири. Тобто книжка не пропагується ні на телебаченні, ні на радіо, ні в друкованих ЗМІ. Тому видавці фактично власними силами намагаються проводити зустрічі в школах, бібліотеках, студентських аудиторіях. Є також програма Асоціації книговидавців із популяризації, але в цьому повинна брати участь і держава, переконаний Іван Степурін.
Ще одна проблема в книгорозповсюдженні, зазначають видавці, — це дуже велика націнка магазинів. Коли до торговців звертаються із запитанням, ті в один голос стверджують, що дорога оренда. Може, й справді так. Тому було б доцільно переймати досвід інших країн. Приміром, у Нідерландах є програма, коли кожен новий торговельний центр зобов’язаний виділити безплатно на три роки площу для бібліотеки, книжкового магазину, дитячої студії чи художньої галереї. При цьому там обов’язково мають проводити зустрічі з читачами, виступи акторів, художні виставки, інші активності. Тобто, має відбуватися популяризація певного сегмента національного культурного ринку. У разі якщо площу використовували ефективно і проект перетворився на прибутковий, за ним залишається місце в торговельному центрі. Якщо ні — на вихід. Тобто у такий спосіб стимулюють до розвитку.
Своєрідний підхід до популяризації вітчизняної книги обрали також австрійці. Там періодично оголошують тиждень якогось окремого видання. Ти маєш купити анонсовану цього разу книжку, а за це отримаєш бонус у вигляді тижневого безплатного проїзду у громадському транспорті. У нас, на жаль, нічого схожого, що б могло спонукати до купівлі книжок, і найголовніше — до їх прочитання.
Тому самі видавництва намагаються якось популяризувати те, що вони видають. Приміром, «Саміт-книга» організовує зустрічі авторів із читачами на підприємствах, в організаціях, співпрацюючи з їхніми профспілками. До речі, зазначають, аудиторія збирається досить велика. Нещодавно така зустріч відбулася на заводі Антонова. Звісно, що для такої публіки готується й відповідний набір для читання, і репертуар для промоції. Проте це фактично в центрі. На периферії, на жаль, і видавці чи автори не часті гості, і заманити людей дуже складно.
Популяризують книгу також через конкурси, форуми, інтерактив тощо. Велику увагу в «Саміт-книзі» приділяють молодим письменникам і поетам. Для цього вже кілька років поспіль тут проводять конкурси. Запровадили також премії. Одна з таких імені Григора Тютюнника. Номінуватися на неї запрошують молодих майстрів слова, котрі пишуть на тему села, пейзажну лірику тощо. Є й відеопроекти. Деякі навіть дісталися далекої, але такої близької нам Канади. І такий контакт тут збираються розширювати.
До речі, видавництво стало своєрідним рекордсменом, видавши 400-тисячним накладом «Першу кулінарну книгу» Ектора Хіменеса-Браво. А в 2016 році «Саміт-книга» стала лауреатом премії Президента України в номінації за сприяння у вихованні молодого покоління. Нині ж, як розповіли видавці, вони спільно з Фондом демократичного розвитку і Посольством США в Україні реалізують проект із видання дитячої продукції, де в ігровій формі розповідається про безпеку руху.
Проте таких потуг замало, каже Іван Степурін. Щоб ринок книги активно запрацював, а українці були дедалі більше читаючою нацією, потрібна серйозна реформа, коли б усе стало на професійні рейки. За великим рахунком, питання про стратегію держави. А для цього має бути остаточно розроблена комплексна державна програма. Чому остаточно, бо певні потуги були і залишаються, лишень треба виявити політичну волю, і тоді можна буде говорити про українців, як читаючу націю.
Тим часом
Як написав на своїй сторінці в Фейсбуці президент Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр Афонін, сума, яку планують виділити на книжкову індустрію наступного року, просто загрозлива і катастрофічна. Йдеться про 100 млн грн (4 млн дол.). Це видатки на функціонування величезної галузі, яка включає в себе забезпечення діяльності Українського інституту книги і програм популяризації української книги у світі, фінансування і поповнення бібліотечних фондів 6 національних книгозбірень, які перебувають у безпосередньому підпорядкуванні Мінкульту, і 12 000 публічних бібліотек України, фінансування Національної електронної бібліотеки тощо, обурюється фахівець і зазначає, що це фактично бюджет розвитку книговидавничої справи для декількох областей, але це не може бути бюджетом підтримки галузі для цілої країни.
