У Росії відкрито ще один фронт. Внутрішній. Шамани-воїни потяглися до Москви з Якутії, щоб провести обряд екзорцизму й вигнати «демона-Путіна». Цілителі кажуть: надто багато мракобісся сидить у кремлівському дідусі, від чого страждають і світ, і Росія. Ідуть одне за одним і луплять в усі бубни. Їм шиють тероризм, переворот країни обрядом Вуду... Але ж насправді це чергова спроба нормальних людей достукатися до своїх земляків ритмом миру і чесного слова. І вигнати з Кремля дух війни.

Андрій КАЗАНЦЕВ (Москва, активіст, керівник проектів):
— Уперше я поїхав до України в 2004 році, в Одесу. Це було абсолютно приголомшливе, миле, добре місце, що залишило в мене найкращі спогади на все життя. Ті вулиці, та атмосфера і, найголовніше, ті люди: їхній підхід до життя, їхній позитив, гумор, доброта — я полюбив Одесу з першого погляду. Ми мешкали у старому районі, в будинку на кілька квартир, де двері у квартири завжди були навстіж відкриті в загальний коридор, і кожен сусід привітно вітався, проходячи повз наші двері, хоча й не знав нас. Для мене, москвича, це було більш ніж дивно й неймовірно контрастувало з московськими завжди зачиненими залізними дверима за сімома замками, до яких я звик. 

В інститутські роки ми з друзями любили подорожувати по Україні. Ми прокладали маршрут так, щоб заїхати до всіх родичів, друзів і знайомих, з усіма побачитися, і завжди намагалися заїхати до Одеси. Зупинялися на пару днів у Києві, в бабусі мого друга. Заїжджали в кожне місто, велике і маленьке, на нашому шляху. І в кожному місті ми зустрічали відкритих, доброзичливих, гостинних людей. А між Києвом і Одесою, на трасі, в нас навіть було улюблене кафе, де ми обов’язково зупинялися кожного разу — там нас приймали особливе тепло.

Нарівні з колоритною Одесою й величним Києвом мені дуже подобалося у Слов’янську. Пам’ятаю, як їхав туди вперше і думав, мовляв, що там може бути цікавого, у цьому невеличкому промисловому містечку, і як уперше від’їжджав звідти, дивуючись, скільки ж усього цікавого я побачив. Величезний Артем, монастирі, соляні озера, приголомшлива природа і знову-таки добрі люди.

Пам’ятаю, коли почалася війна, я дивився репортажі з тих місць і дивувався, як усе це може бути правдою. Як узагалі це може бути!? Ми звикли до військових репортажів з якихось далеких незнайомих місць, які, начебто, і не існують для нас ніде, крім як у телевізорі. Вони, неначебто, уже до нас і не мають жодного стосунку. А тут я бачив знайомі місця. Я розумів, що я ходив цими вулицями, розмовляв із цими людьми, дихав цим повітрям. Я запитав свого друга зі Слов’янська, як у нього справи, а він відповів, що в його будинку діра від снаряда. Це було страшно.

Ось уже кілька років я не був в Україні. Ось уже кілька років по телевізору нам кажуть, що в Україні вороги. Ось уже кілька років я не дивлюся телевізор тому, що не вірю. За цей час був Крим, був «іловайський котел», був Боїнг — багато чого жахливого було. За ці кілька років я переконався, що моя країна — агресор. Усвідомлювати це дуже неприємно, страшно й боляче. Але я переконаний, що усвідомлювати це необхідно. Не заради самобичування або на догоду якимось політичним силам, а заради того, щоб увесь цей жах швидше закінчився й ніколи не повторився. Я відчуваю свою відповідальність за все це, адже це відбувається на мої податки і з моєї мовчазної згоди. Я чудово розумію тих українців, які тепер ставляться до мене не так привітно, як раніше: лають мене особисто й усіх росіян.

Віра ФЕДОРОВА (Москва, мистецтвознавець):
— Тепер, коли літак з нашими хлопчиками приземлився в Києві, коли рідні нарешті змогли обійняти своїх дорогих і коханих, коли сльози як і раніше течуть, але не такою рікою, як учора, я напишу ще кілька рядків до, сподіваюся, завершеної глави оповіді. 

Напередодні звільнення хлопців, у п’ятницю, години в чотири, мені захотілося доїхати до Лефортово. Метро, трамвай — і я на місці. Тиша, багатобарвна краса осінньої природи, перші шарудливі листочки під ногами, діти, що граються у дворі школи напроти ізолятора. Стіни з витками колючого дроту зверху. Я пробула поряд із СІЗО хвилин 40. Згадала всіх бранців, котрі перебувають за стінами, — їхні обличчя, листи, зустрічі в залах судів, їхні вітання нам, тим, хто прийшов. Згадала й подумки поговорила з кожним, побажала звільнення й легкого шляху на батьківщину. Після цього зі спокоєм на душі я поїхала додому. Уночі не спала жодної хвилини. Частково відпустило лише після повідомлень Вікторії Івлєвої і Романа Цимбалюка про те, що автобуси виїхали з ізолятора. А потім... Потім радість і сльози разом з усіма живими людьми. Незважаючи на відстань, я відчувала себе поруч з усіма, хто був на льотному полі й обіймав тих, хто повернувся. А тепер у мене суто практичне запитання. Я зрозуміла, що далеко не всі мої листи дійшли до хлопців. З 20 моїх послань адресатам було віддано лише половину. Більш ніж упевнена, що мої листи до переведених у Лефортово Володимира Балуха й Романа Сущенка теж не було вручено. Я звертаюся до адвокатів. Миколо Полозов, я не хочу, щоб мої листи, в які я вкладала свої думки й душу, потрапили на смітник. Готова під’їхати й забрати невіддане.

Ольга СМИРНОВА (Санкт-Петербург, архітектор-художник):
— Причин для гіркого сорому, для розчарування в самій здатності людини досить ефективно протистояти злу за останніх п’ять років додалося.

Вересень 2014-го це — «Ми можемо зупинити війну!». «Ми можемо» на тлі нахабного самовикриття агресора у вигляді танків, що пруть через російсько-український кордон, регулярної армії РФ. У вигляді переможних хвастощів у соціальних мережах «сепаратистів» справді «забійними фотками» на тлі своїх знівечених і закривавлених жертв там, на українській землі, під російськими триколорами. Це було як визнання відповідальності, національної провини. Невже вони не розуміють? Але ми ж усе розуміємо. І «можемо» теж майже все! «Ми можемо» після трагедії «іловайського котла», що зробила, як здавалося, очевидною роль нашої країни — аж ніяк не посередника, а сторони конфлікту. «Ми можемо» після збитого Боїнга й дурної метушливої брехні на своє виправдання Кремля. Приводів для впевненості у своїх силах і можливостях було цілком достатньо, а перешкодою був тільки страх.

Вересень 2019-го це — «Ми не можемо...». Можемо тільки знайти шлях до втечі від душевного болю, породженого власною безпорадністю. Навчилися. Натренувалися. Даємо рекомендації одне одному, як влучніше це зробити. Тло — дві війни, в Україні й Сирії, до яких встигли звикнути.

Україна: мало не щодня миготять у фейсбучній стрічці повідомлення про загиблих на фронті в Донбасі. Один. Двоє. Молоді обличчя, що не бажають ставати статистикою. Образи, що не сходяться із заспокійливим формулюванням «заморожений конфлікт», які осідають десь у глибині свідомості вантажем провини. Якщо хтось запитає, з якого боку ці жертви, отже, він не знає про цю війну нічого. Там тільки одна сторона ховає полеглих як героїв і оплакує втрати відкрито. Тільки одна сторона пише сотні коментарів до таких постів з висловленням співчуття. Тільки одна сторона залишилася в межах людської норми, яка має природний вигляд у проявах і скорботи, і гніву, і любові. Так робить Україна, яка продовжує відбивати агресію. Нашу агресію, російську. Так, та само роль «ворогів—німців-фашистів», яку в дитячих іграх ніхто не хотів брати, тепер наша на повному смертельному серйозі.

Цьому пручається свідомість. Коли я мала можливість на антивоєнних пікетах поговорити з людьми справді випадковими, не обтяженими завданням «компетентних органів», не раз переконувалася, що пручається вона у більшості. Я зустрічалася з агресією, породженою безпомічними спробами вчепитися за якісь магічні заклинання з арсеналу державної пропаганди, в які опонент уже й сам не дуже й вірив. Твердження очевидних для мене істин, що стосуються війни з Україною, будучи просто пред’явлені на плакаті, без усякої «агітації» руйнували крихку систему самовиправдання. Її руйнувала навіть синьо-жовта стрічечка на одязі, не кажучи вже про прапор України. Потреба терміново її відновити зупиняла перехожих поряд із руйнівниками, а зовсім не бажання навернути «заблукалих» у свою віру. Люди, котрі щойно поспішали у своїх справах, «зависали» надовго, вистрілюючи кулеметними чергами аргументи з «телешпаргалок», не ставлячи навіть мети встановити контакт з опонентом. Вони говорили для самих себе.

Може здатися дивним, але це для мене — знак надії. Я ходжу на Марші миру й акції ще й для того, щоб продовжити руйнування системи внутрішніх захистів від контакту зі страшною реальністю в більшості, що вчепилася в самообман. Так, я — провокатор. Я хочу спровокувати конфлікт із самими собою в тих, кому огидна нав’язана державою роль агресора, окупанта, мародера. Діалог з «рускім міром» неможливий. Компроміс — теж.

І ми насправді можемо змінити дуже багато чого, як і думали на самому початку кампанії антивоєнного протесту в 2014 році. Ми насправді не неспроможні, якщо припинимо оплакувати себе й тільки себе. Можемо, якщо перестанемо волати до здорового глузду влади, а почнемо проробляти проломи в завісі самозаспокоєності оточуючих нас людей. Довго. Важко. З ризиком для себе. З неминучими втратами. Можемо!

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.