Окупований Донецьк. Їхала я з Донецька до Макіївки в гості до N-юрідного брата. Розговорилася в автобусі з жінкою.
Я присіла біля неї й запитала: «Помістимося вдвох?».
Вона одразу: «Так-так звичайно, сідайте», — в голосі знервованість і занепокоєння.
Видно, що людині хочеться поспілкуватися.
Я більше слухала, а вона говорила:
— Погода вже псується, але ще комфортно... Живу в Харцизьку. Це поруч із Макіївкою. Наступне місто від Донецька. Коротше, я корінна харцизяночка. З міста місяць сміття не вивозили. Усе запаскуджено. Літає мотлох по місту, вітром розноситься. Ну хіба ми свині? До дня міста Пушилін приїжджав. Немає слів. Я їх уже всіх не сприймаю. Суцільний обман. Охорона в нього, як у президента. Когось нагороджував. У Палаці культури. Закрите приміщення. Бояться на люди вийти. Замахи їм скрізь увижаються. Нафіг ви нам потрібні.
Улаштували свято до 150-річчя Харцизька. Усе врочисто, ювілей. Тьфу. Огидно. «Вождь» народу розповів, яку важливу роль місто відіграє в житті риспубліки. Яка там уже роль? Брехуни. Очі людям замилюють.
Раніше було таке миле місто. Посідали перші місця з озеленення серед міст нашого рівня. У нас були найбільші тоді побудовані ще в срср заводи: сталепроволочно-канатний, найпотужніший трубний завод, Армліт, машинобудівний, харчових концентратів. Міць!
Із транспортом у нас завжди було добре. Маршрутки, тролейбуси. Навіть зоопарк свій був гарний.
А нині поклали всю промисловість. Люди роботу собі в Донецьку шукають. Або взагалі на заробітки їздять. Ха-ха. Раніше над западенцями сміялися. От Бог і покарав.
Моя подруга з канатного заводу, працює у відділі кадрів. Так розповіла, що чотири тижні тому зайшли на завод автоматники і сказали: тимчасові злазь, закінчився ваш час. Тепер завод, який на початку війни став у державній власності «днр», тепер віджали й перевели у приватні руки. Ніхто не знає, в чиї. Проскочило таємне прізвище Курченко. Може, він, а може, ні.
Усіх нечисленних працівників відправили «відпочити». А залишили тільки канцелярських працівників. І зарплату вибивали собі скандалом до свята міста.
Каже, що висить у відділі оголошення, типу того, що набирають волочильників дроту, оцинковників та ін. Люди приходять запитують, яка мовляв, зарплата. Ну розповідаємо, що, може, 8—9 тисяч, але набору робітників немає. Усе зависло й незрозуміло, на якому ми світі. Усі нервові. Один на одного огризаються. Відвідувачам грубіянять.
Я сама працюю в бюджетній сфері, а саме в бухгалтерії бюджетної організації. Заганяли на всілякі заходи: то мітинги, то свята понапридумувало миністерство культури, то суботники з облагороджування міста, то концерти, приїжджають хтось, виступають якісь. А бюджетники повинні йти туди й відстояти своє. А то ще й у Донецьк возять, якщо там масовка потрібна. А не підеш, значить, залишишся без засобів до життя.
Я так завжди любила своє місто. А тепер практично всі заводи закриті. Роботи немає. А міське начальство дедалі розповідає, як риспубліка розбудовується. Локшину на вуха. Біля годівниці ситно, чого їм за людей переживати, й місто їм не потрібне.
Розвернуться й виїдуть, якщо раптом що.
Просто нестерпно жити й боляче, що з нами так вчинили. Мій славний і улюблений Харцизьк просто марніє. Але я — оптимістка. Мені здається, що все налагодиться. Фухх. Розповіла вам і трохи полегшало.
Я відповіла, що теж вірю: усе налагодиться!
Чекаємо коли риспубліка розвалиться.
Молимося за Україну!
