На знімку: Микола «Восток».
Фото автора.
Позиційна війна, що триває нині, на мій погляд, — нудна штука. Фоторепортеру хочеться знімати переможний наступ танків. А насправді — окопи. Але часто ти зустрічаєш на фронті хороших людей, слухаєш їхні розповіді і забуваєш про танки.
Ось розповідь такого воїна.
«Мене звати Микола, позивний «Восток». Хочеться думати, що це пов’язане більше з мудрістю. На цій ділянці фронту в районі Майорська ситуація доволі напружена. Кожного дня по нас працюють снайпери розривними кулями. Я вже маю досвід війни, тож постійно рухаюсь. Стріляв один по мені, куля вдарила біля ноги. Встиг зробити крок, але осколками трішки зачепило. Поранення не було, штани не пробило, але відчуття неприємне. Є така специфіка роботи снайперів — вони намагаються не вбити, а покалічити. Розривна куля може відірвати руку, ногу. Вбити це одне, а коли ти все життя ходиш інвалідом — зовсім інше.
Починав я свою війну 2014 року у 40-му батальйоні «Кривбас». Був серед тих, хто вів перші бої за Іловайськ. Різниця між 2014-м і сьогодні така: тоді ти бачив противника і повинен був його знищити. А зараз сидимо в окопах, вони по нас стріляють, а ми по них.
Уперед не йдемо. Тільки чуємо, що будемо відходити назад. Як можна сприймати новину, коли тобі кажуть, що будемо відступати? Скільки загинуло хлопців за кожен метр чи навіть сантиметр цієї землі... Це сприйняти нормально неможливо.
Коли працюють снайпери — психологічно важко. Відчувати, що ти кожної хвилини можеш опинитися під прицілом. Та ще й працюють розривними. Думаю, що на тому боці так само, адже ми теж працюємо.
Удома на мене чекає сім’я: дружина і двоє 20-річних дітей — хлопець і дівчина. Не будемо загадувати, але я сподіваюсь повернутися додому живим і здоровим. Війна моя проходить так: півроку контракт, потім 3—4 місяці відпочиваю, і знову на фронт. Ротацій не рахую...»
