Антивоєнний пікет у Москві.
Розвідка Норвегії зафіксувала на своїй території російський спецназ. Звісно, російська влада назвала це фантазіями і фейками. Як і ядерні погрози всьому світові. Як і п’ятирічну війну в Україні і з Україною. Але війну майже завжди оголошує агресор, а не жертва. І якщо окупант цього не робить, війна залишається неоголошеною. І війною бути не перестає. На жаль, для декого з росіян вона є тим, що «можна повторити» з гордістю. А для декого — болем і вічним прокляттям.
Майя Повіненко (Москва, філолог):
— Ця неоголошена загарбницька війна руйнує людей. Це абсолютна ганьба для моєї країни й для мене особисто. Чекістська імперська мрія веде нас у середньовіччя, і це очевидно насправді багатьом людям у Росії. То чому захоплення й насильство мають підтримку частини населення? Багато політологів кажуть, що це ностальгія за СРСР, але покоління «радянських» майже вмерло, тож я гадаю, що головна причина — тотальна убогість і рівень освіти населення, який з кожним роком дедалі більше навмисно знижується. І перенаправляти наростаючу внутрішню агресію людей назовні — це було одним із завдань нарівні з імперськими мріями. Вибачите, я, напевно, кажу зараз якимись гаслами, але це очевидні речі. А на простому побутовому рівні в нас, звичайно, є «люди телевізора» і «люди Фейсбуку», і останні спілкуються з українцями, і познайомилися-подружилися з багатьма саме за ці п’ять років, і створюються й працюють групи підтримки й допомоги, як, наприклад, допомагали москвичі українським морякам і політв’язням в «матросской тішінє» — передачами, листами, правовою підтримкою, пікетами за звільнення. Тож серед людей, особливо в Москві, Пітері, багато нормальних і розсудливих. І ще я б хотіла сказати, що бажаю Україні процвітання, в тому числі й тому, що кожен ваш успіх — удар по путінському режиму.
Лада Негруль (Москва, акторка, режисер):
— Україна для мене — моє дитинство, моє коріння. Усі родичі по маминій лінії родом із села Лепляве, яке розташовується під містом Канів. Приїжджали до нашої рідні влітку, ми із сестрою тоді були ще маленькі й худенькі, що в українському селі аж ніяк не могло зійти за норму, тому нас посилено всім селом починали відгодовувати – кров’янкою, салом, відпоювали парним молоком, щоб хоч трохи м’яса до костей приросло. Пам’ятаю грубку, на якій спали, і якусь скажену свиню, яка билася п’ятачком у паркан, а господарі хлюпали їй у морду воду, щоб змити кров. Пам’ятаю, як поверталися вечорами корови й дуже страшно було в цей час опинитися на вулиці, де нікуди було від череди сховатися, хоч біжи, а куди — незрозуміло. Нині ні бабусі, маминої мами, ні дідуся-агронома, ні всієї тієї родини вже немає на світі, а я все одно відчуваю Україну своєю другою батьківщиною, дуже люблю слухати пісні українською мовою — красиво. І, звичайно, переживається як страшне горе — війна, а ще більше горе — те, що напала на брата-сусіда моя рідна держава, а я з цим нічого не можу зробити, хоча й не ототожнюю себе з нинішньою російською владою!..
Війна підла, неоголошена, з постійною загибеллю молодих хлопчиків і з постійною брехнею — мовляв, наших регулярних військ у Донбасі немає! А хто там тоді гине з російського боку? Не самі ж чиновники чи воєначальники! Не менше, ніж війна, вражає й віджимання Криму, якесь узаконене злодійство! Завжди я любила Крим, з дитинства до нього їздила, і від того, що він був український, він був не менше, а набагато більше наш! Там завжди зустрічали з добром, з розкритими обіймами, радо.
Коли переміг в Україні Президент Володимир Зеленський, було відчуття сну наяву, величезного дива — що таке неможливо, щоб прийшов чесний і справжній громадянин до управління країною! І, звичайно, пронизала біла, але гостра заздрість... От би й нам такого Президента! Але ми, напевно, ще не заслужили такого. Але натомість з’явилася віра в перемогу добра й справедливості у братів-українців. Віриться, що війна скоро буде завершена, що повернеться у свою гавань і Крим, що скоро буде переможена корупція, а народу стане жити легше.
В. Зеленський доводить свою правоту не словами, справами. За одне повернення українських моряків, О. Сенцова й інших ув’язнених додому, за цей обмін з Росією полоненими Президент України заслужив Нобелівську премію! І це зовсім не гірше, ніж Оскар, про який він мріє. Хочеться, щоб наші держави знову стали жити в мирі. І щоб цей мир настав уже найближчим часом. Спільна молитва багато чого може. Хочу звернутися до своїх українських братів-християн із проханням про спільну молитву про мир в Україні! Щастя й процвітання цій такій рідній для нас країні!
Ірина Стаф (Москва, історик літератури і перекладач):
— На жаль, не була в Україні ніколи. А який може бути погляд на війну? Це війна не В Україні, а З Україною, і це злочин. Багато моїх друзів-українців у добрі людські стосунки з росіянами на тлі війни не дуже вірять, і я їх більш ніж розумію.
Я від душі бажала Україні стати сильною демократичною державою, державою гiдностi. І рада, що, незважаючи на дуже важку ситуацію, в неї багато що виходить. Втручання в її внутрішні справи неприпустиме. Завдяки Інтернету майже всі події можна відстежувати власними очима, якщо дотримуватися інформаційної гігієни. Інформацію черпаю з різних мережних джерел, телевізор не дивлюся вже багато років. Російські ЗМІ різні, комусь вірю більше («Дождь», «Новая газета») і читаю, більшістю просто нехтую. Але завжди намагаюся перевіряти ще раз за кількома джерелама.
Хоч би хто там що казав про «ихтамнет», є факти втручання Росії у внутрішні справи України. Ситуація із Кримом називається словом «анексія». В ім’я ілюзорного «права сильного» порушено міжнародні договори, перейдено червону риску, Росія перетворилася на країну-ізгоя. На жаль, міф про «Хрущова, котрий подарував Крим Україні», дуже живучий і, звісно, був розкочегарений пропагандою як «відновлення історичної справедливості». Крім того, спрацював, по-моєму, радянський стереотип «затягнемо паски в ім’я величі»; у чому, власне, велич, мало хто замислювався. Але, по-моєму, захват 14-го року нині дуже зменшився. Після Криму мене вже мало що вражає, тоді було відчуття остаточного й безповоротного кінця.
Якщо що й дивує іноді, то це ступінь бездарності. Україна — незалежна держава, не колонія, не провінція й не протекторат. Вона це право має, дивно було б про це сперечатися. З останніх подій дуже вразила зустріч в аеропорту звільнених нарешті українських військовополонених — Сенцова, Кольченка, моряків та інших. Величезна й довгоочікувана радість.
Радити щось українцям не буду, без моїх порад розберуться. Нам би зі своїми проблемами впоратися. А побажати хочу тільки одного, але від усієї душі — миру!!
Олег Соколовський (Горноалтайськ, засновник):
— Про українців у мене найкращі спогади. Предки по лінії моєї мами — з-під Харкова, її подруга гостювала з дітьми в нас: найдобріші, наймиліші люди...
Розумних людей скрізь менше, але вони все чудово розуміють. Дурним дуже важко пояснювати. Особливо про війну. Батько в 2000 році сказав: «наплутає цей путін, не розплутаєш». Я з ним сперечався. Ще 20 років тому я вірив, що розвідник, чудово розуміючи, що в нас усе з ніг на голову поставлено, поверне все на місця. На що він відповів, що свинорил чесного не поставить, інакше сяде одразу. Виходить, забруднений по самі брови... Але це нескінченно не триватиме. Тримайтеся!
Аркадій Тігай (Санкт-Петербург, блогер):
— Путінська Росія зробила нас народом, — зненацька заявив мені київський друг.
І то правда: спільна гірка доля, спільна загроза, спільний ворог — ось що робить населення народом. Понад двадцять років бовталися, як лайно в ополонці, не розуміючи, як розпорядиться свободою. Без смислу й мети. Нині кожна дитина в Україні точно знає, що на її честь і гідність є охочі, від яких треба захищатися, а для цього потрібні підконтрольні влада й армія. А для армії — економіка. А для економіки — сучасні технології... Воістину «краща освіта дається в боротьбі за виживання».
Може, наша російська біда в тому й полягає, що не завойована свобода не має ціни? Що це така само химера, як і «спущена зверху» демократія або успадковане багатство? Чи не тому ми з такою легкістю усім миром відмовилися від свободи, що дісталася вона нам на халяву? І не треба нам ні незалежного суду, ні вільних ЗМІ, ні чесних виборів... І взагалі нічого, крім пайки з панського столу?
Колись невідомий мудрець прорік образливу для нашої ущемленої національної гідності істину: «Хоч що росіяни роблять, їх все одно шкода».
Справді, і шкода, і страшно, коли думаєш про те, як ми будемо жити після всього, що накоїли в Україні? Відповідь приблизно така: за нинішнього режиму житимемо погано, брудно. Брехливим і несправедливим життям, зневажувані нащадками. І завершимо ми це підле життя без покаяння й причастя в розірваній, розореній країні.
Фото Василя ПЕТРОВА.
