Фото Олександра КЛИМЕНКА.
Розвідник на псевдо «Товариш» говорить вишуканою літературною українською мовою. Йому 26 років. Каже, що на передовій уже тричі святкував свій день народження. Він спокійний і розважливий. Для початку пригостив нас кавою, млинцями і домашнім салом, яке потрапило сюди, на позиції біля Майорська, з окупованої території, де залишилися його родичі.
— Яка тут зараз оперативна обстановка?
— Останні два тижні ми сильно відчуваємо на собі роботу снайперів. Туди заїхали нові підрозділи. Є і регулярні війська, і бойовики, яких наймає РФ. На цій позиції один з їхніх снайперів, як ми кажемо, відпрацював у плюс. Тобто вбив нашого хлопця, 1974 року народження. Поранення було несумісне із життям. Евакуйовували його 800 метрів, виносили разом з хлопцями. Це наша людина, і її треба забрати. У нього залишилися дружина і двоє дітей.
Чутки такі, що у них розцінки на нас: за полоненого українського солдата — 300 євро, за офіцера — 500. А снайпери працюють суто на кількість — якомога більше наших вбити. Вони професіонали — якщо стріляють, то влучають. Ми знаємо, що там є і російські, і іноземні найманці.
— Що таке окопна війна?
— Зараз найближча відстань до ворожих позицій — 400 метрів. Три тижні тому ми їх трохи посунули. Ми просто не давали їм змоги заходити на позиції, вийшли їм у фланги і реагували на їхні обстріли. Їхні дії змусили нас зробити певні кроки і покращити своє тактичне положення. Ми прокопали вперед — копали і вдень, і вночі, просувалися потроху вперед. І от туди вони вже не можуть зайти. Вони збудували новий спостережний пост — десь за 400 метрів. Укріплюють бліндажі, використовують перемир’я, якого в принципі не існує.
— Ти воюєш на передній лінії. Які твої думки про розведення військ?
— Ми не приховуємо, що у нас є втрати. У них — так само. Це війна. Втрати були, є і будуть. Жодне розведення військ не допоможе.
Я воюю не перший і не другий рік. Ця формула Штайнмаєра неприпустима. Ми також читаємо медіа. І скажу навіть більше: це не просто нас дратує, це налаштовує військових проти тих, хто це підписує. Нас ніхто не питав, чи згодні ми стояти, чи хочемо відходити. Ми вгризалися в цю землю, ми копали сотні метрів траншей не один рік. Знаєте, як кажуть: розведення і відведення — різні речі. Але суть одна й та сама — відхід військ назад, вглиб, на другу чи, умовно кажучи, на третю лінію.
Я з окупованої території. Воюю. Намагався підібрати такі підрозділи на ділянках фронту, щоб бути ближче до домівки. Найближче це було майже 50 кілометрів. Ти воюєш уже шість років, вигризаєш потроху нашу перемогу, і в якийсь момент нам кажуть, що ми повинні все залишити і просто відійти. Тоді навіщо було все починати? Багато наших хлопців загинуло, у них залишилися діти... Сироти... Якщо хтось цього не розуміє...
Ось тут є побратими, які тричі були поранені і поверталися у стрій. Були контужені, які відмовлялися від шпиталізації, були поранені осколками. Лікарі витягували осколки, і людина через тиждень поверталася на фронт. Так само і новачки, які відносно нещодавно служать, вже мають поранення. Політики там між собою про щось домовляються, але нам від цього не легше.
— «Товаришу», звідки в тебе, жителя сходу, така чудова українська мова?
— Я навчався в школі, у нас майже не було російської мови, хіба що один урок на тиждень. Натомість викладали багато української мови і літератури. На тиждень — шість уроків і ще два додаткових. Спілкування винятково державною мовою. Можливо, на вулиці десь і говорили російською. Якщо зовсім відверто, то на українську я перейшов з 2016 року. Я розмовляв з однією дівчиною, і вона мені каже: ти добре розмовляєш українською, і я хочу з тобою тільки нею спілкуватися. Так я й перейшов.
І схід — це Україна. У нас, там де я народився, кожен другий говорив або українською, або українським суржиком. Російською спілкувалися люди, народжені у 1960—1970-х роках, тобто наші батьки. А молоде покоління 1990-х розмовляло більше українською. І всі один одного розуміли, не було жодних проблем. Спекуляцію на мовному питанні зроблено спеціально. Я повторюю: не було жодних проблем. Мої рідні спілкуються і російською, і українською.
— Що збираєшся робити далі?
— Після ліцею я працював шахтарем і навчався в коледжі на механіка за шахтарським профілем, але залишив навчання, бо почалася окупація. Мої плани на потім — жити й жити, виборювати нашу перемогу. Нині я навчаюся в одному з вишів Києва заочно, спеціалізація — «Менеджмент економіки і управління бізнесом». Раз на півроку їду до столиці, складаю сесію.
На момент виходу інтерв’ю «Товариш» уже звільнився з армії. Там, на передовій, він сказав: «Складу сесію, трохи відпочину і знову на війну — захищати Україну».
