Правителі самопроголошеної «ДНР» у перші роки вихвалялися, що в них з економікою й фінансами все окей. Зарплати бюджетникам платяться, пенсіонери отримують щось схоже на пенсії. Як сказав поет, «В римской империи периода упадка сохранялась видимость твердого порядка: Цезарь был на месте, помощники рядом и все было прекрасно судя по докладам».
Населенню навіювали, що так буде завжди, незважаючи на «підступи київської влади». Тому що «Росія нас ніколи не кине». Але водночас пропагандисти пропускали важливий психологічний момент: жоден народ не захоче утримувати ледарів, хоча б і тих, які потрапили до цієї категорії не за власним бажанням. Розв’язавши війну в Донбасі, кремлівські діячі спочатку вирішили утримувати новоявлені донецькі «республіки» як живця або приманки для бажаної риби — України. Але виявилося це досить накладно, оскільки «живця» — «ДНР» — треба годувати, тому що самостійно він прогодуватися не міг: населенню в три з лишком мільйони людей працювати стало ніде: підприємства стояли частково розбиті, а інші через війну втратили постачальників сировини й ринки збуту. Донецьке вугілля Росії не дуже й потрібне, там свої шахти закрили. Отже, робочий люд втратив можливість заробляти собі на хліб. У вигляді допомоги з панського столу на прокорм стали надсилати з Росії в Донбас принизливі для трудової людини гуманітарні конвої.
Цілком зрозуміло, платити мільярд або більше (цифра втаємничена) для того, щоб тримати в напруженні непокірливу Україну, навіть для багатого газонафтового російського бюджету важкувато. Та ще й водночас забезпечувати «армію ДНР» зброєю, боєприпасами, амуніцією й іншим.
Згодом виникла думка перевести «ДНР» і «ЛНР» на самооплатність.
Що із цього виходить, можна міркувати з повідомлень місцевих ЗМІ. Перші почали виявляти занепокоєння шахтарі. Вони були основними закоперщиками й помічниками ватажка російських бойовиків І. Гіркіна, котрий підняв їх на боротьбу за горезвісний «рускій мір». А плоди виявилися не такі солодкі, як обіцяли. На макіївській шахті «Холодна балка», як у лихі часи, замість зарплати дають пайки, та й то не всім, на шахтах імені Скочинського, «Прогрес» і низці інших борг у зарплаті становить по 2—3 місяці, але шахтарям ніхто не каже: «Грошей немає, але ви тримайтеся». Вони й без того тримаються на межі.
Подовгу затримують зарплату медикам, учителям, іншим бюджетникам. Дійшла черга й до пенсіонерів, які безрезультатно оббивають пороги банків, даремно терзають банкомати, вичікують листонош і губляться у здогадах: що ж сталося? А сталося те, чого й вартувало очікувати.
Відомо, гроші треба заробляти, а не жити на подачки від «щедрого» московського «дядька». Нахлібників ніде не люблять і годувати їх нескінченно нікому не хочеться, в тому числі й російським «братам». І перспективи не тішать.
Донецьк.
Мал. Віктора СТАРОВА.
