Не від доброго життя їдуть на чужину українці. Переважно в ролі обслуговуючого персоналу заробляють копійку на життя. На жаль, на батьківщині зарплати, якщо врахувати високі комунальні тарифи, ціни на продукти, — дуже маленькі. Тож наші співвітчизники з вищими освітами доглядають за літніми людьми в Італії, працюють в ролі обслуги у Польщі, Іспанії... Тим часом в Україні скоро нікому буде працювати. У Рівному, скажімо, вже нині дефіцит працівників робітничих професій.
Заробітки на чужині не завжди дають позитивний ефект: від довгих розлук розпадаються сім’ї, діти місяцями не бачать батьків, що не може позитивно впливати на дитячу психіку та виховання. Тож багато хто з людей, як пишуть у листах до редакції, великі надії покладають на нову владу, сподіваються, що вона подбає про кращі умови життя громадян України, щоб вони не залишали рідної землі.
Ці дві розповіді про рівнянок, які поїхали на заробітки до Італії та Ізраїлю, намагалися влаштувати свою долю, але...
Приставив «зірочці» рушницю
Тамара Іванівна З. нещодавно приїхала до себе у Рівне з Італії, щоб, як каже, полікувати серце. Адже досить багато довелося пережити за кілька останніх років.
Свого часу вона працювала керівником однієї з державних установ. Залишилася без роботи. Тому поїхала шукати її в Італії. Маючи дві вищі освіти, жінка доглядала літніх людей. Там познайомилася з італійцем, поліцейським на пенсії. Хотілося жіночого щастя, тому вийшла за нього заміж. Діти у Тамари Іванівни дорослі, у них свої сім’ї — тож хотілося й собі пожити у парі.
— Спочатку все було добре. Він називав мене зірочкою, — розповідає Тамара Іванівна. — Але згодом я зрозуміла, що у нього щось не те з психікою: він часто дратувався без причин. А якось приставив мені до грудей рушницю і хотів застрелити. У нього як у колишнього поліцейського була зброя у сейфі. Я ледве вирвалася і втекла з дому. Прийшла до поліції, розповіла, відреагували. У нього вилучили зброю, а мені допомогли забрати свої речі — переважно одяг. Про те, щоб забрати свої золоті прикраси, які колись купила ще в Україні, я навіть не думала, бо не хотіла викликати у мого італійського чоловіка гнів і переслідування. Тепер я живу у бабусі, яку доглядаю, і розпочала процес розлучення. Україну, як приїхала, не впізнала. Люди, з якими спілкувалася, ніби у вакуумі: не знають, що далі буде, хоча сподіваються, що все-таки стане краще. Апатію і депресію у багатьох викликає невизначеність. Дуже хочеться, аби в Україні все стабілізувалось, а головне — закінчився воєнний конфлікт, щоб не гинули люди.
Викинули з хати...
Рівнянка Ольга Миколаївна К. поїхала в Ізраїль на заробітки одинадцять років тому — хотіла заробити сину на квартиру. Бралася за будь-яку роботу: доглядала літніх людей, прибирала квартири... І це при тому, що має вищу освіту — вчитель.
— Під час прибирання квартири познайомилась з її власником — вдівцем, вихідцем з України, — розповідає Ольга Миколаївна. — Спілкувалися, а згодом він запропонував побратися і жити разом. Я погодилася, бо самотність уже надокучила. Переїхала до нього. Господарювала по дому, доглядала за ним. Нам було добре разом. Але нещодавно чоловік потрапив у лікарню, я його відвідувала щодня, доглядала, підбадьорювала, як могла. Але якось до мене прийшли його діти і сказали, щоб я вибиралася і їхала додому, бо я тут ніхто. Мені було боляче таке почути після стількох років подружнього життя. Але що було робити? Зібралася і поїхала у Рівне. Вдома, у моїй трикімнатній квартирі, живе син із сім’єю. Він не сподівався на такий поворот, бо розраховував, що тепер квартира буде у його розпорядженні. Я почуваюся і тут зайвою. Але грошей на квартиру сину я так і не заробила, бо чоловік не дозволив мені працювати: мовляв, грошей на життя вистачить для обох... А ось як вийшло. Щоправда, він видужав, телефонував мені і просив повернутися. Але я не хочу на схилі літ опинитися під парканом. Коли виходила заміж, не виношувала жодних корисливих намірів. Але, виявляється, що за ізраїльськими законами я не можу претендувати ні на що з майна, якщо не згадана в заповіті. Для себе я зробила висновок: добре там, де нас немає.
Нині Ольга Миколаївна намагається за допомогою фахівців подолати депресію, лікується від високого тиску в лікарні.
Рівне.
