Все-таки це була війна

Військовослужбовці сектору «А» в дитячому садку на Луганщині.

Головний противник

На Донбасі перебувало могутнє російське оперативно-тактичне угруповання. У 2017-му — це 11 тисяч росіян, 650 танків, 1310 бронемашин, 500 стволів артилерії, 260 реактивних систем залпового вогню, 100 зенітно-ракетних комплексів. Це батальйонно-тактична група 98-ї повітряно-десантної бригади з Іваново, друга батальйонно-тактична група 20-ї мотострілкової бригади зі Ставрополя, ротно-тактична група з Новоросійська... і список можна продовжувати. А ще кілька десятків тисяч бойовиків з місцевих і різної наволочі, яка заробляє гроші на війні, якій байдуже, де і за кого воювати, аби платили.

Якщо до цього букета додати найсучасніші комплекси радіоелектронної боротьби «Краснуха-2», «Билина», «Репелент», «Леєр» — таких немає в українській армії, то все-таки ви скажете, це війна, а не антитерористична операція. «Леєр-3» глушить мобільні телефони на відстані до 120 км з допомогою безпілотника «Орлан-10», який може перебувати в повітрі до 16 годин. Найманці воюють з врахуванням досвіду, здобутого в гарячих точках — по-справжньому.

Отож з нами воює добре оснащене сучасне військо. І це мені, офіцеру штабу сектору «А», добре відомо, і не тільки зі щоденних зведень, а й з реальних картин військових баталій на Луганському напрямку.

Це не антитерористична операція, як щодня торочили з екранів телевізорів, а таки справжня війна. Кордон з Україною зруйнований, російські найманці й техніка без перешкод потрапляли на окуповану територію.

Пишу ці рядки і пригадую, як з десяток російських курсантів-артилеристів приїжджали на Донбас складати випускні іспити, щоб постріляти по реальних цілях. Затримались на лінії вогню і були знищені вогнем у відповідь.

Евакуація

Вранці місто немов вимерло. Жодного військового. Вулиці спорожніли, лише поодинокі перехожі й цивільні машини. Жодного «УАЗика», жодного бронетранспортера, жодного танка. Навколо мертва тиша.

Першими забили тривогу бізнесмени і підприємці. Прибігли до керівника району:

— Що сталося? Куди поділися військові?

Жителі невеличкого райцентру Луганської області хвилювалися, бо ще не забули, як банди Мозгового тероризували Сватове і Старобільськ, аж поки військові їх не витіснили за «нульовку».

З’ясувалося, командувач сектору вночі оголосив евакуацію. За кілька годин всі підрозділи, окрім комендатури, залишили райцентр і перебралися в польове містечко, що розкинулося посеред лісового масиву. Генералу набридли нарікання, що військові окупували все місто — і він підготував несподіваний сюрприз.

Був липень, пекло немилосердно, аж шкварчав на сонці асфальт. І місто враз спорожніло, що породило нездорові чутки і домисли.

Занепокоїлися і на окупованій території. Заслали в тил диверсійні групи, щоб розвідали обстановку. Ось довгоочікуване повідомлення надійшло із міста енергетиків Щастя. Там троє диверсантів намагалися перейти лінію розмежування і опинилися в пастці. Розпочалася перестрілка.

Через дві години все наметове містечко гуло, як вулик — ось-ось мали привезти захоплених диверсантів. Операція «Евакуація» досягла мети. Противник потрапив у підготовлену пастку.

Бойовий генерал

Досі не знаю, чому свого улюбленого генерала солдати називали Крава, мабуть, це був милозвучний варіант від його прізвища. Він нагадував американського ковбоя. Височенний, з могутніми плечищами, у високих берцях, з полтавською говіркою, справляв враження справжнього богатиря.

Його колоритну фразу «Ану, синки, всипте їм» солдати згадують досі. Команди Крави завжди виконувались вчасно і чітко, бо солдати йому вірили. Це був один з найавторитетніших генералів, про якого мені багато розповідали в зоні АТО. Він завжди був у центрі подій, на передовій, не ховався в бункері. Щойно солдати чули, що приїхав Крава, настрій у всіх одразу поліпшувався. Коли Краві присвоїли звання генерал-майора, він вийшов до солдатів і подякував їм, сказавши, що це насамперед їхня заслуга. На полі бою все вирішують вони, рядові солдати.

Санич

Він з першого разу не справив враження: занадто впевнений, навіть зверхній, колючий і проникливий погляд, розглядає тебе, як під мікроскопом. Але якщо б мене попросили назвати прізвище найкращого бойового офіцера сектору «А», я б одразу випалив — Санич. У нього зовсім інше ім’я, інший позивний, тільки я його називав Саничем. Його недолюблювали колеги, його терпіти не може начальство — і все за незалежний характер. Завжди казав те, що думав, не зважаючи на звання і посади. Мабуть, з тієї причини Санич ніколи не зробить карколомної кар’єри. Але саме на таких офіцерах тримається армія.

Санич — професіонал, щойно на передку виникала проблема, саме його відправляли закрити її. Начальство знало, він спуску нікому не дасть.

Він з першого дня на передку — безвилазно. Сім’ї нема: яка жінка витримає офіцера, у якого на першому плані служба і армія? У Санича нема і квартири, він, старший офіцер, жив у скромній кімнатці офіцерського гуртожитку. Після розлучення житло залишив дружині. У нього нічого нема, окрім армії.

Ми сидимо під луганським зоряним небом й п’ємо. Говоримо про життя-буття. Я вивчаю його, як рідкісний екземпляр, з якого можна створити позитивного героя, навіть нічого не видумуючи. Його дзвінкий голос — як кулеметна черга, його команди на передку — як грім, одразу біжиш виконувати. Поза службою — він товариський і на диво спокійний. Колись про Санича напишу роман. Тільки в мене якась невизначеність й тривожні передчуття, не хочу випереджати події, хай всі крапки розставить життя.

Кордон

Благовіщинка зустріла пекучим сонцем і плантаціями бур’янів. Що ближче до російського кордону, то більше бур’янів. Цей анклав манив немов магнітом. Уявіть собі невеликий перешийок, лишень кількасот метрів, а з обох сторін російська територія — Ростовська область. При в’їзді грізний знак: «Стій! Державний кордон».

Невеличке українське село Благовіщинка Луганської області клином врізалося в Росію. Тут нема жодного військового підрозділу, навіть прикордонників не зустріли. До війни тут хотіли створити щось на зразок вільної економічної зони. Побудували дорогу, навіть залізничну колію хотіли прокласти, відкрили промисловий ринок. Нині тут затишшя. Лише кілька осіб біля кафе «Казачка», збудованого під російські теремки, ніби із мультика про Іванушку-дурачка. Вільна економічна зона мертва. Жодної торгівлі, бо йде війна.

На російській стороні збудували спостережні пункти прикордонної служби. Вони оснащені сучасною апаратурою, яка дає змогу навіть жуків розгледіти на українських городах. Кругом затишшя, лише невеличкий блокпост Збройних Сил України.

Око за око

На залізничній станції в Міловому заблукали два російські вояки. Під час зупинки зійшли з поїзда — і опинилися на українській території. Прикордонники затримали їх за порушення українського кордону. Протримали кілька годин і відпустили. Через кілька днів росіяни затримали нашого прапорщика на сусідній вулиці. Кордон тут умовний, проходить по центральній вулиці, неважко заблудитися. Стосунки між двома країнами нині діють за принципом око за око, а в зоні бойових дій — зуб за зуб.

Біля Станиці Луганської ворожа артилерія щільним вогнем накрила наші блокпости. Загинули два солдати. Через кілька хвилин надійшла «відповідь». І за Сіверським Дінцем загинуло кілька бойовиків. Про ці неписані правила учасники боїв знають, тому намагаються менше турбувати один другого. Але це розуміння приходить з часом, коли вже призвичаїлися до цієї дивної війни. Щойно проходить ротація — і все починається спочатку. Новачки постріляють, зафіксують вогневі точки противника, порахують втрати і заспокояться.

Медсестра Путіна

Набряк на моїй руці збільшувався і набирав загрозливих розмірів. Уже не пригадував, де заробив велику гулю на лівому лікті. Побачивши на вулиці машину швидкої допомоги, підійшов до лікаря.

— Не тягни, голубе, до хірурга сходи, негайно, потрібна операція, — порадив молодий лікар.

У медчастині, що розміщувалася в одному з кабінетів районної поліклініки, запропонували направлення в госпіталь. Так це аж за 60 кілометрів — і раніше ніж за тиждень не випишуть. Дорогою на базу заїхав до районної лікарні:

— Хто найдосвідченіший хірург?

Вийшов чолов’яга років 65 з інтелігентним і хитрим обличчям.

Оглянув руку і промовив:

— Борсит! Будемо різати. Два надрізи і через тиждень здоровий як бик.

— З мене віскі. Ви яке любите?

Наступного дня мене поклали на операційний стіл. Поки дві медсестри заговорювали зуби, кололи новокаїн, хірург швидко зробив два надрізи, зачистив гнояк і встановив дренаж.

Медики весь час жартували. Я не витримав:

— Ви не дуже старайтеся, я два місяці жінки не бачив!

Це викликало сміх. В хорошому настрої я збирався вже прощатися, аж хірург запитав:

— А ви знаєте, яке прізвище сестрички? — показав на молоденьку.

— Не кажіть, — зашарілася вона. — Я ображусь.

— Здогадайтесь, — наполягав лікар.

— Путіна!

— Ой, вгадали, — Путіна.

Медсестра винувато опустила очі.

— У вас гарне прізвище, — заспокоїв я. — І своя доля, у вас нічого спільного.

«Бандерівська» для сепаратистів

Збираємося в Лобачеве. Хочу поспілкуватися з бойовиками. Перший контакт уже налагоджено. На околиці цього невеличкого села діє човникова переправа. Серед густих заростей протоптали стежку до річки і невеличкими човниками по двоє-троє осіб перевозять людей на обидві сторони. Військові перегукуються з бойовиками — і жодної ворожості, ті йдуть на контакт.

Був липень. Перебираючи речі, у рюкзаку надибав дві пляшки горілки «Бандерівська», які вирішив прихопити з собою. Пригощу сепаратистів!

На базі у вузькому колі розповідаю про задум. Друзі сміються, кожен намагається передбачити поведінку бойовиків.

— Не вип’ють, побояться отрути.

— Взамін передадуть лугандонівську!

— Не спийся! — застерігають.

Отак пів вечора жартували з мого наміру. Через кілька днів відкрив Луганський сепаратистський сайт і остовпів.

«Збройні Сили України готуються споювати представників народної міліції Луганської народної республіки», — прочитав, і аж морозець пішов по шкірі. Мовчу, нікому ні гу-гу. Думаю, звідки просочилася інформація. У мене ж було тільки дві пляшки. Кого споїш? От інформатори хрінові, двома пляшками «Бандерівської» перелякали всю «республіку».

Минає пару днів — все очікую. В Лобачеве не їдемо. Нас можуть чекати. А в душі аж шкребе: звідки інформація, чи за річкою самі придумали такий фейк?

Через пару тижнів пробую розшукати інформацію про споювання «міліціонерів ЛНР», але даремно, очевидно, зняли з сайту.

Росія закрита назавжди

Після демобілізації з армії сказав собі: все, забудь минуле і постав крапку на російських спогадах. Забудь друзів, з якими пов’язували молоді роки, робота в Москві, відрядження на Північний Кавказ. Забудь білосніжні вершини Великого Кавказького хребта і бурхливу гірську річку Мзимту, яка несе свої води повз Сочинське Олімпійське містечко аж до Чорного моря. Забуть підступну дорогу до Красної Поляни, де колись знімали пригодницькі фільми «Діамантова рука», «Кавказька полонянка». Росія стала для тебе закритою країною.

Я забуду про Красну Поляну, поки в Кремлі Володимир Путін. Він все навколо цього гірського селища перекроїв на свій лад. Але його тут недолюблюють, не те слово, ненавидять. Він тихе селище перетворив на пекло для бідних і рай для багатих. Бідні — це місцеві жителі, яких обгородили металевим парканом, а швидкісну трасу провели обіч Красної Поляни. Все перерили, перевернули, а казковий гірський край перетворили на гірськолижний курорт-монстр.

Часто те, що будує Путін, закінчується трагедією для тих, на чию землю ступила його нога. Це видно навіть на прикладі гірського селища Красна Поляна поблизу Сочі. Через 30 років я прилетів сюди і не впізнав цей край.

Я не впізнав у 2015 році й схід України, щойно сюди прийшли російські найманці будувати «рускій мір». Ті, хто вчора кричав «Путін, введи війська», через рік проклинали його. Це вже в реальному житті.

Після побаченого в 2015—2016 роках в секторі «А» на сході України для мене Росія перестала існувати, навіть в ностальгічних спогадах молодості. Я прекрасно розумію, що війна на сході — це тільки перші кроки агресивних планів Росії. Перетнули кордон і вивчають реакцію, якщо світ це проковтне, вони можуть у будь-який час розпочати повномасштабну операцію.

То все-таки війна... Наш агресивний сусід, поки не втопить в крові тисячі людей, не зупиниться.

Повернувся я зі сходу — і посадив біля нашої сільської хати сад: яблуні, груші, черешні, вишні, горіхи. Це найкраща пам’ять для моїх внуків і правнуків про російсько-українську війну, коли на рідній землі забуяє сад. І вони цю землю нікому не віддадуть — бо наша, а чужого ми ніколи не прагнули.

Богдан КУШНІР,

учасник російсько-української війни.

Львів.

Фото автора.