В авдіївській промзоні все без змін уже кілька років. «Людське життя тут нічого не варте, і людські закони тут не працюють. Це — війна», — так сказав один шкільний учитель, а тимчасово — офіцер. «Я був класним керівником, і мені дуже шкода цих дітей, що нині тут воюють. Є такі, що їм 19—20 років, але вони все одно діти. І все їхнє подальше життя мине під знаком цієї війни. Україна ніколи в історії не була загарбником, і не ми почали цю війну. Я навіть як вчитель можу сказати, що це дивно звучить — українці воюють. Ми не хочемо відходити з цих позицій, тут усе залито нашою кров’ю. Розмови тут між бійцями тільки про одне — про війну. Але армія поза політикою, і, можливо, нам доведеться виконати політичні домовленості».

Воїн із позивним «Хохол» розповідає, що зазвичай приблизно о восьмій вечора починаються провокативні обстріли з боку ворога.

«Хохол».

Великокаліберні кулемети 12,7 мм, 7,62 мм, інколи працюють міномети, частіше снайпери. Напередодні був обстріл із мінометів 82 мм — лягло десь 15 мін, агресивно працювала великокаліберна стрілецька зброя. «Але перемир’я для нас закон, і ми не ведемось на їхні провокації», — каже воїн. «Хохол» родом із Харківської області, закінчив училище за спеціальністю тракторист-машиніст-слюсар. Прийшов на війну, коли йому виповнилося 18 років. Сказав батькам, що треба захищати Україну, і 2017-го підписав контракт. Каже, ні про що не шкодує.

Інший військовик Володимир, який на війні з 2015 року, теж розповідає про обстріли. На цих позиціях він уже вдруге, друга ротація. До відведення ставиться негативно. «Тут гинули мої товариші», — каже він. Сподівається, що в цьому місці відведення сил не буде, у всякому разі, в найближчому майбутньому.

Довгими траншеями заходимо у бліндаж. Тут спостережний пункт. Найближча ворожа позиція на відстані 160 метрів. Артем, у якого вже третя ротація на передовій, розповідає: «Ми знаємо, що там, за залізницею, у них велетенська система окопів. Зараз більш-менш спокійно. Але нещодавно по сусідах били 120-міліметрові міномети». У його товариша побратима Анатолія перша ротація, каже, що вже звик до фронту.

Анатолій і Артем.

Проходимо далі по траншеях. Поруч із кулеметом ДШК — Дмитро.

Дмитро.

Веде спостереження. У травні наступного року в нього закінчується трилітній контракт. Каже, що вдома чекають жінка й діти і він повернеться до мирного життя.

«Айвенго» служить з 2016 року, каже, нещодавно у противника відбулася ротація. Вдень — майже повна тиша, бо вони багато копають і укріплюються.

«Айвенго».

В тому напрямку в них стоїть ДОТ, і звідти вони часто працюють по цьому посту, де ми нині перебуваємо. З іншого їхнього укріплення часто прилітають ВОГи, від залізниці гатять із великокаліберних кулеметів. Кожної ночі прострілюють, а буває, що ВОГами, з РПГ стріляють — може, напиваються, хто його знає. Ми не відповідаємо, але вже як допечуть — то гасимо їх запал стрілецькою зброєю. «На мою думку, Президент змінився, хоче зробити як краще. Але п’ять років кров проливалась, і задарма відходити ніхто не хоче. Якщо ми відійдемо, вони стануть на наші позиції. Не можна їм вірити. Якщо віддадуть Донецьк і Луганськ, тоді — будь ласка, будемо щось думати», — каже психолог із вищою університетською освітою, на додаток ще й професійний футболіст «Айвенго». В одній із попередніх ротацій воїн захистив дівчину і побратими сказали — ну що ж, будеш лицарем і позивний у тебе віднині — «Айвенго».

Фото автора.