Нещодавно на Львівському безпековому форумі довелося почути вже від світових експертів: Росія — століттями передбачувана агресивна країна, і її проект-2014 щодо відродження імперії зазнав нищівної поразки. Росія втрачає довіру серед міжнародної спільноти, а Америка залишається гарантом світового порядку. Звісно, на шостому році війни Росії з Україною у світі ще не однаково розуміють загрози. Але, приміром, американці 24 години на добу і 7 разів на тиждень викривають «кремлівські» фейки і агентів впливу Кремля. А головне, наголошували експерти, треба розвіювати міфи правдою і пильнувати інформаційну безпеку.

Артем ВАЖЕНКОВ (Твер, громадський активіст):
— Україна — це любов моя. Україна — це мій біль.

Немає іншої такої країни, за яку я переживав би так. Усе, що нині відбувається, — це моє, особисте.

Коли я був у Києві рік тому, я розмовляв з однією дівчиною. Обговорювали, звичайно, і всі події, конфліктний стан наших країн. Без істерик, без докорів.

Тоді мені дуже різонула слух її фраза про те, що раніше вона вважала росіян братнім народом, а тепер просто холодна байдужість.

Гірко усвідомлювати, що така реакція цілком обґрунтована. А ще дуже гірко слухати безглузду лайку на адресу України від багатьох співгромадян.
Україна йде своїм шляхом, важким, непростим. Мені щиро хотілося б побажати удачі на цьому шляху. Знайте, тут, у Росії, багато хто співпереживає і підтримує.

Луганськ. Донбас. Моя позиція однозначна: російське втручання в цей конфлікт очевидне. Будь-яка війна закінчується миром. І конфлікт на сході теж закінчиться. І немає жодних сумнівів, що територіальна цілісність України буде відновлена. Потихеньку цей процес іде. Тут головне набратися терпіння і йти шляхом переговорів.

Лео ВІЛКЕР (із Санкт-Петербурга, живе в Чикаго, водій лімузина):
— Путін — ворог людства.

Я живу в Америці давним-давно, і російське телебачення не дивлюся. Російська пропаганда — це система радянського зразка, тільки «поліпшена», з італійськими віллами та елітним квартирами для провідних клоунів. Коли натрапляють на кліпи із психічно хворим Жириновським або якимсь ведучим, де розповідають, як жахливо в Україні, стає шкода російський народ.

Був у мене нещодавно клієнт з України. Успішний бізнесмен. Розповідав, як багато нових законів там ухвалюється. Я запитав, чи бере народ участь у складанні цих законів. Так. З розповіді цієї людини, з ініціативи багатьох експертів парламент ухвалив багато законів або зміни.

Хочеться, щоб українці як народ продовжували виявляти громадянську активність, щоб відділилися від азіатської Росії ментально й пішли західним шляхом. Демократія не падає з неба на народ. Народ повинен її захищати.

Після майже чотирьох десятиліть в Америці, я так і не навчився хвалитися своєю країною. Однак пишаюся, що в переважній більшості випадків можна добитися успіху, ведучи бізнес чесно, без якихось махінацій, відтискань, незаконностей і опікуючись своїми службовцями. Хочеться, щоб Україна вийшла на такий рівень. А ще хотілося б, щоб і простим людям, без бізнесів, скажімо, вчителям або водіям автобусів, або інженерам, вистачало б на комфортне життя. Добитися цього можна, як показують успіхи країн від Сінгапуру до Норвегії.

Українці — народ розумний, освічений і який цінує освіту. Якщо до цього додати культуру рівності перед законом, законності, то успіх буде неминучий. Голос і цінність ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ повинні прагнути не до нуля, як у Росії, а до нескінченності, як на Заході. І миру, і повернення всіх українських земель. Ось чого побажав би я українцям.

Андрій ВИНОГРАДОВ (Москва, мандрівник):
— Вважаю війну з Україною злочином путінського режиму, якому немає виправдання.

Олег ХОМУТИННІКОВ (підприємець, депутат Липецької облради):
— Найдивніша історія, яка пов’язує мене з Україною, — це колишній мер кримського Судака Андрій Дементьєв. Свого часу його засудили за корупцію й відправили у відставку. В Україні його оголосили у федеральний розшук. Його анкета досі висить на сайті МВС України. Торік я зовсім випадково довідався, що ця людина втекла в Росію і працює високопоставленим чиновником в адміністрації нашого регіону. Із працевлаштуванням, зважаючи на все, йому допоміг старший брат. Звісно, я написав листа до Слідчого комітету із проханням перевірити, чому «офіційний» корупціонер працює чиновником у Росії. Зрозуміло, що видавати Україні нікого не стали, але через кілька місяців роботу в адміністрації Липецької області Дементьєв втратив.

У відносинах силових відомств Росії й України відчувається серйозне напруження й навіть ворожнеча, але у стосунках між простими людьми, як мені здається, як і раніше все гаразд. Знаю велику кількість українців — це чудові люди. Саме тому дуже неприємно дивитися, як щодня з екранів телевізорів у Росії їх поливають брудом.

Війна на сході України — це військовий злочин, на якому намагаються наживатися шахраї всіх мастей, починаючи від штатних пропагандистів і закінчуючи професійними найманцями, артистами й письменниками. Однак я вірю, що незабаром увесь цей жах закінчиться і на Україну чекає чудове майбутнє сильної й миролюбної європейської держави. А ті, хто влаштував цю безглузду політичну авантюру, понесуть заслужене покарання.

Я ніколи не був в Україні. Але останнім часом дедалі частіше думаю обов’язково виправити цю прогалину. Був, наприклад, у Польщі, Чехії, Грузії, і там мені казали: обов’язково поїдь до України, там дуже гарна атмосфера. Зовсім не те, що розповідають по телевізору.

Як мені здається, у багатьох аспектах Росії, справді, можна повчитися в України, наприклад, стосовно свободи слова й відкритості виборів. Україна мені видається країною дуже творчих людей. Із задоволенням слухаю українську музику. Предки моєї дружини по материнській лінії були чи то з території сучасної України, чи то Польщі. У радянський час їх депортували в Казахстан. Людям доводилося змінювати імена, прізвища. Тепер навіть неможливо дізнатися і зрозуміти, що і як там було. Хоча було б дуже важливо. На жаль, такі історії стаються і в XXI столітті. Події на сході України — яскраве того підтвердження.

Темур КОБАЛІЯ (Москва, громадський діяч, правозахисник):
— Нині важко вже емоційно проникнути в той час, коли я був в Україні в гостях, але я відчував, наскільки близький мені цей народ. Я хочу висловити слова підтримки українському народу. Ми, представники громадянського суспільства Росії, пильно стежимо за ситуацією в Україні й за спробами Росії створити штучний привід для втручання у справи незалежної країни. На жаль, для Москви більш близькими виявилися імперські амбіції й вічне тяжіння до чужих територій. Адже тоді сигнали із Грузії, на жаль, погано почули в ЄС та й почули їх далеко не всі. Інакше не було б агресії проти України, втручання у внутрішні справи тих держав, які Кремль продовжує вважати ворогами. Спільними мирними діями, нашою єдністю із громадянським суспільством України й Росії ми обов’язково змусимо їх припинити агресію й поважати міжнародне право.

Ігор ЖУЛИМОВ (Москва, юрист):
— Вата договорилася до того, що в загибелі Боїнга винуваті не Росія, не сепаратисти, не — за такою логікою — Україна, а Голландія і Малайзія. Вони винуваті у здійсненні ненавмисного вбивства, спрямувавши МН17 над Донбасом. Іронія полягає в тому, що Боїнг, справді, було збито випадково. Хотіли збити військово-транспортний. До речі, це й відповідь ще на одне затерте запитання, а навіщо, мовляв, це Путіну потрібно було? Не потрібно було. І з цим ніхто не сперечається. Але от лихо, хотіли — не хотіли, а відповідати доводиться Путіну. І тут уже неважливо, навмисно чи ні. Насправді, це важливо, але тільки для визначення виду й суворості покарання. Але покарання в будь-якому разі. А Путін у жодному разі на покарання не готовий. Добре б справа була тільки в Боїнгу, тут би на компенсації не поскупилися. Але справа у факті. У факті прямої участі Росії в конфлікті. А це довічне особисто для Путіна й К0.

Олена ВЄРОВА (Москва, лікар):
— Татко мій народився в Харкові. Я так люблю Україну, українців, душа болить від усього. Але що я можу сказати нового на шостому році війни Росії з Україною? Рівно нічого. Боляче. Соромно. Змінити вже нічого не можна — назад дороги немає. І не воскресити сміливих українців, не втішити мені й їхніх матерів. Але моє українське серце зупинилося ще в 14-му році. І назад мені його теж ніхто не поверне. Пробачте...

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.