На знімках: Володимир Бурко в обласному госпіталі ветеранів війни під час концерту до Дня захисника України.

Про цю родину багато писали, особливо в 2014—2016-му, коли щодня в зоні АТО гинули українські воїни й коли волонтерська допомога була потрібна нашій армії, як патрони, як повітря, як їжа... Про спецпризначенця Євгена Бурка, нагородженого орденом  «За мужність» III ступеня, медаллю «За жертовність і любов до України», відзнакою Кіровоградської області «За мужність і відвагу» (посмертно), колись обов’язково згадають у підручниках вітчизняної історії. В тих параграфах, де розповідатиметься про червневі бої 2014 року біля Савур-могили та Степанівки Донецької області. А в інших згадають і про його батька, Володимира Миколайовича, чия волонтерська активність допомогла Україні вистояти.

За двадцять хвилин до кулі

Щемливу історію про те, як за двадцять хвилин до загибелі бійцеві, котрий брав участь у розвідувальному марші і їхав на БТРі попереду основної колони, із Вільного Кропивницького району зателефонувала дружина й повідомила, що скоро в них народиться донька, переказували в багатьох ЗМІ. Було це 12 червня 2014 року. В лісосмузі, до якої під’їхали розвідники 3-го полку спецпризначення (нині — імені князя Святослава Хороброго), щоб забрати на борт десантників 79-ї бригади, на них чекала засідка — до двох сотень бойовиків. Ті, хто сидів на броні, вмить потрапили під перехресний вогонь. Євгенові куля влучила під бронежилет. Кажуть, він одразу цього не збагнув і не відчув. Відстрілювався, поки міг, поки пальці тиснули на гашетку... Разом зі ще одним пораненим, прапорщиком, його винесли, точніше витягли з-під куль. Загін довго пробирався очеретами до того місця, де їх підібрали свої. Євгена підняли в БТР, а за п’ять хвилин його серце зупинилося... Прапорщик, котрий вижив, пізніше розповів, що спробували запустити серце, вколовши адреналін... Препарат не допоміг. Думається, до останньої секунди Євген тримався переважно завдяки іншому «адреналіну» — тій новині, котру щойно отримав від коханої Аліни. Друзі кажуть, що сержант Бурко навіть устиг поділитися з ними радістю й повідомив, що дівчинку назвуть Маринкою. Ім’я і саме по собі гарне, і зі святковою мандаринкою весело римується. Маринка-мандаринка...

У «Вікіпедії» є стаття про Євгена. Там написано, що бій, у якому він загинув, був першим на підступах до висоти Савур-могила. Також зазначено, що Євген був єдиним полеглим (у цьому бою) воїном 3-го полку. Десантники 79-ї бригади втратили двох вояків, понад двадцять дістали поранення. Командував ними Максим Миргородський із позивним «Майк», котрий перший став повним кавалером ордена Богдана Хмельницького.

Це татові, він прийде зі служби і повечеряє

...У Євгена, котрий одружився за два роки до війни (на строкову службу в армію пішов іще в 2009-му, потім залишився на надстрокову, вступив до вишу, щоб отримати офіцерське звання...), вже була донька, прийомна. Зі слів Володимира Миколайовича Бурка, син ставився до неї як до рідної. І вона до нього — відповідно. Чоловік пригадує незабутнє: «Анютка з ним скрізь була. На риболовлю, приміром, їздила. А як пішов на війну, щовечора ставила в холодильник тарілку з їжею: це татові, він прийде зі служби і повечеряє. Казала, що тато пізно приходить і рано йде, тому вони ніяк не можуть побачитися...».

У згаданій статті у «Вікіпедії» є лаконічний спогад про чоловіка, котрий дуже любив рідне село й захоплювався риболовлею: «З 1998-го по 2008 рік навчався в Кіровській загальноосвітній школі села Вільне. Брав участь у районних предметних олімпіадах, різноманітних конкурсах та спортивних змаганнях. У класі доглядав за квітами. В 14 років Євген заробив свої перші гроші, допомагаючи фермерові на жнивах. Витратив їх по-особливому — найняв екскаватор, який викопав копанку для риби, бо в селі не було ставка. Пізніше хлопець розчистив біля неї джерело».

На честь Євгена Бурка у Вільному названі школа і вулиця. Там же мешкає й дружина Аліна з двома доньками — Анютою і Мандаринкою... Даруйте — Маринкою. Поряд живуть батьки — Людмила Павлівна та Володимир Миколайович. Це він — відомий в Україні волонтер Володимир Бурко, котрий десятки разів возив на Донбас допомогу (найчастіше в п’ятдесят сьому бригаду й третій полк), організовував концерти для військових. На Кіровоградщині Володимир ініціював чимало благодійних акцій, збираючи для бійців продукти і гроші. А потім продовольчий поїзд брав курс на Мар’їнку, Авдіївку, Попасну, Золоте, Волноваху, Володарське, Костянтинівку...

Сільські пиріжки — як ліки від туги за домівкою

— Буду їздити туди, поки все не закінчиться, — така позиція Володимира Бурка. — Дуже важко було, коли Женя загинув. Але допомога військовим дає відчути, що це було все-таки не дарма...

На запитання, яких подарунків найбільше чекають бійці, Володимир Миколайович відповідає: «Мабуть, пиріжків! Щоразу, коли їду, замовляю господаркам у селах майже тисячу штук. Ліки теж там дуже потрібні. Хлопці часто хворіють, переважно застуджуються... Забезпечення війська, звичайно ж, покращилося за останні роки, але лишається десь на рівні сімдесяти відсотків від потреби. Технічних засобів і пристроїв бракує. Наприклад, тих самих акумуляторів для машин. А ковбаски, рибки, солодощів тощо хлопцям завжди хочеться. Коли нещодавно возив харчі, дружина спекла триста чебуреків (їх Людмила Павлівна підсмажила вже стільки, що, мабуть, і реєстратори від Книги рекордів Гіннеса, котрі всякого набачилися, здивувалися б. — Авт.), а загалом господині передали три тисячі пиріжків.

На передовій, у Новотроїцькому, був із концертом два тижні тому...

Щодо формули Штайнмаєра, відверто вам скажу, до кінця не визначився. Розумію одне: стояти так, як ми стоїмо під кулями, теж не можна. І полонених, над якими знущаються, треба виручати...»

...Декому здається, що всі тривоги й переживання залишилися в минулому (як Іловайський котел і захист донецького аеропорту). Що на Донбасі все якось саме собою згасне й волонтерство відійде в минуле... Але варто поспілкуватися з тими, хто знає ситуацію на лінії фронту не з телевізійних новин, і враз ілюзії зникають: ця війна не розсмокчеться після того, як п’ять чи десять лідерів європейських країн поп’ють мінералку в Мінську, Парижі чи Берліні. Мабуть, їм, за великим рахунком, так не болить, як Володимирові Бурку. Тож його місія триває.

Фото Івана КОРЗУНА.