Перший раз у тему трагедії нашого народу 1932—1933 років заслужений художник, лауреат премії імені Василя Стуса Валерій Франчук занурився майже три десятиліття тому. Відтоді, як написав про нього Володимир Підгора: «Ми бачимо, як одна людина несе на своїх плечах моторошний тягар Голодомору». Цього разу до скорботної дати у столиці відкрито дві виставки: одна — в Деснянській галереї мистецтв на Троєщині, друга — у Національному музеї літератури України. Тут ми і зустрілися з Валерієм Олександровичем.

На перший погляд «Янголи скорботи», як умовно назвав свою виставку митець, не такі сумні. «Це ми тут маємо краятись, — пояснює художник, — ті мільйони — вони волають і будуть волати, а вони, янголи, працюють». І справді, вдивляючись у картини, помічаєш, як від землі до неба летять створіння: і дорослі, і дітки, або ж ці янголи проростають через дерева і так само тягнуться до небес. «Вони для мене зробили певне одкровення», — каже майстер. Я ніколи не малював мертвих людей, бо я їх не бачив. Бачила їх моя мати, і вона багато розповідала мені, як у нашому селі Зелена Красилівського району на Хмельниччині вимирали цілими сім’ями. Нам із донькою вдалося записати її свідчення з іменами загиблих. Це понад 50 прізвищ. Їх ми потім передали працівникам музею Голодомору. Моя ж ідея донести через мистецтво іншим поколінням, що таке смерть від голоду. А ще це — як покладання квітів, як внутрішня потреба осмислення тих страшних подій».

Насправді, зізнається митець, ця ноша дуже важка, і він часто просить у Бога, щоб той дав йому перепочинок, бо вже так багато літ він у цій темі. Але минає час, і Валерій Олександрович знову обирає їх — своїх янголів.

Узагалі, розповідає митець, перш ніж взятися за новий сюжет, він обов’язково звертається до певних джерел, щось читає, занурюється, переосмислює. Приміром, був вражений віршем Шевченка «Косар». Фактично, великий Кобзар ще 1847 року описав наш Голодомор. Особливо врізаються слова «Понад полем іде, не покоси кладе» або «Мов бритвою, старий голить усе». Як після цього не взятися за пензель! «Буває, образ явився, і як ти його не зафіксував, то він вже до тебе не повернеться. Тому намагаюсь одразу покласти на матерію», — ділиться секретами маестро.

До слова, твори Валерія Франчука є в багатьох музеях. Переважно це дарунки художника. Зокрема Національному музею історії України передано 33 картини, а взагалі щоразу, коли десь відбуваються виставки, він залишає там щось із своїх творів. «Я жодної картини про Голодомор не продав. Я на цій темі не наживаюсь». Проте виставляють його картини раз на рік, до сумної дати, а було б добре, каже Валерій Олександрович, щоб зрештою все-таки добудували Музейний комплекс Голодомору, тоді картини знайшли б свій дім. А ще митець з гіркотою констатує, що у нього є складений каталог, фактично макет альбому, але на його видання бракує коштів.

— На жаль, ми бідна країна, у нас нема терещенків. Хоча у мене є можливість віддячити. Я би міг це зробити своїми картинами. А грошей я не маю. І для держави це був би великий плюс. До нас приїздять численні міжнародні делегації, і такий альбом міг глибше познайомити їх з нашою історією. Тоді б і визнання Голодомору в світі відбувалося активніше, — переконаний художник. — Нам треба вчитися у єврейської нації, яка підняла своє питання на таку висоту. Я одне завжди кажу — в Україні голод було створено у мирний час. Але немає тому прощення, що голодомор, що голокост.

А поки що сам митець, як може, розповідає про лихо. Ось і нещодавно проводив майстер-клас для діток, намалював їм янгола, а паралельно розповів і про трагедією. Каже, дітки дуже уважно слухали. Як він колись свою маму. «І зараз в мені її слова. Це було перше одкровення. Воно так врізалось, як сокирою рубануло. А я й не противлюсь. Малюю».

Хоч насправді художника Франчука цікавлять різні теми, які теж стають його творами.



Фото автора.

Київ.