Але чи проб’ється вона через проблеми...

Важко зустріти людину, котра хоч раз не пробувала знайти на полицях магазинів натуральне вино. Попри величезне різноманіття товару, часто покупка викликає розчарування. Смак, вигляд, аромат і найрізноманітніші домашні експрес-тести найчастіше свідчать про те, що придбане вино — не натуральне, тобто зроблене не з винограду. Хоча на етикетці можна прочитати найперше саме цю складову.

Чому натуральне вино в такому дефіциті? І хто готовий виробляти його?

Як відрізнити якісний продукт від «шмурдяка»?

Швидкого експрес-тесту винороби навчили і мене. Щоправда, стосується він лише червоних сухих вин. У бокал треба налити зовсім невелику кількість вина — десь пів ковтка. Потім розбавити, додавши 50 грамів води. Як кажуть фахівці, якщо вино справжнє, то вся рідина матиме легкий бруднувато-фіолетовий відтінок. А от якщо мова йде про штучний напій, то він збереже той же колір вина, що був у пляшці, тільки при цьому стане світлішим. Отже, якщо сильно розбавлений напій матиме червоний, рожевий, вишневий кольори — то «шмурдяк».

Не стверджуватиму про стовідсоткову гарантію цього тесту, проте навіть саме існування такого та багатьох інших методів свідчить про те, що покупець може часто обпікатися на дешевих низькопробних напоях.

Харчові барвники, ароматизатори, інші інгредієнти роблять свою справу. Вино може бути ароматним, смачним, дуже гарним на вигляд, але... не виноградним. І причину, через яку ринок переповнений саме таким товаром, вгадати неважко. У натуральний продукт треба покласти добру сировину. А де її взяти?

Хмельниччину вже давно не називають виноградарським краєм. Хоча можна було б. Бо на карті області знайдуться місця, де для цієї лози є все — сонце, ґрунти та лагідний мікроклімат. Все це є у південних районах — Кам’янець-Подільському та Новоушицькому. Хоча масштабним промисловим виноградарством там не займалися, проте були часи, коли на тамтешніх ланах усе ж зріли соковиті грона. Та й не дивно: від тих місць до Буковини та Румунії, які можна назвати оазами виноградарства, — рукою подати. То що заважає займатись цим промислом по цей бік Дністра?

Бажання є — землі мало

Не будемо повертатися до вже призабутої історії, коли виноградники, навіть невеликі, були свідомо знищені. Лоза все одно проросла попри всі заборони. Понад десять років тому Богдан Пахлій посадив свій перший виноград на невеличкій ділянці поблизу легендарної Бакоти, що у Кам’янець-Подільському районі. Спочатку це були столові сорти, і ні про який бізнес не йшлося. Та побачивши, що ці місця просто створені для виноробства, чоловік почав висаджувати і винні сорти.

Справа так захопила, що у своєму будиночку з часом облаштував навіть невеличку сімейну виноробню. Тут-таки і дегустаційна кімната для гостей. Тепер у планах запропонувати туристам невеличкий гастротур: вже обдумує, як проводити одночасну дегустацію вин і козячих сирів. Останні готовий виробляти на такій самій невеличкій сімейній фермі підприємець із сусіднього села Чабанівка.

Все це дуже привабливо. До того ж і для туристів, і для самих підприємців. Для останніх це сімейна справа, котрою можна зайнятись в селі. І це вкрай важливо. Адже останніх пару десятиліть селяни потерпають від безробіття і можливості заробляти своєю працею. І ця місцина не виняток. А от власний виноградник, невеличка винокурня — не просто заробітки, але надійна справа, котра повинна приносити непогані прибутки. Таку європейські фермери дуже цінують і передають із покоління в покоління. То чому б не розвивати щось подібне і на Дністровських берегах?

Можна. Та весь час доводиться перечіплятись через усілякі перепони. Розпочати хоча б з того, де садити виноградники. Всі свої сорти Богдан вирощує на дачній ділянці у вісім соток. Навіть на такій невеликій площі йому вдається збирати урожай, з якого отримує до півтори тонни червоних вин на рік. З цими об’ємами і працює його виноробня. А могла б і з більшими — розрахована на переробку 20 тонн. Та немає де взяти ягоди.

Приміром, цього сезону особливим врожаєм не похвалитись — літній град пошкодив чимало плодів. Можна було б запустити виноробню і на сусідській сировині. Та ні. По-перше, в окрузі ніхто не продає. По-друге, законодавство не дозволяє. Адже прийняті поправки хоч значно спростили життя виноробам, що виготовляють так зване домашнє вино, проте залишилась одна обов’язкова умова — переробляти можна тільки власну, а не закуплену сировину.

Богдан не просто розливає у пляшки сік, що перебродив. Він уже став класним спеціалістом у цій справі. Адже щороку по кілька разів буває у наших європейських колег, вчиться, переймає досвід, пильно стежить за всім, що відбувається у світі вина і виноробства.

У результаті і його продукція відповідає найкращим стандартам. Але для широкого споживача вона практично недоступна. І через малі обсяги — як правило, все розбирають друзі та знайомі. І тому що реалізовувати свій товар доволі проблематично — у супермаркети не пробитись, тож залишаються здебільшого ярмарки та винні фестивалі.

Потенціалу теперішнього обладнання цілком вистачило б, щоб в рази наростити обсяги. А от з виноградниками — проблема. Хотілося б їх розширити, насадити нові. І при цьому мова не йде про величезні території. В ідеалі винороб хотів би мати два гектари. Це те, що на папері гарантовано кожному українцю. Але де цю землю взяти?

Фантастичні краєвиди Наддністров’я так і манять сюди людей заможних — багато хто не проти збудувати там будинки, а то й цілі палаци для відпочинку. Кожен клаптик землі просто нарозхват — кажуть, майже всі придністровські схили приватизовані.

Тож під аграрне виробництво вже нічого і не залишається.

І хоча місцева влада зацікавлена у розвитку туризму, проте добре розуміє, що і без підприємництва, в тому числі й такого, як виноробство, фінансово виживати, а тим більше розвиватись цьому регіону дуже проблематично. Тому варто добре подумати над тим, як правильно розпорядитись тамтешніми землями. Де знайти ту золоту межу, котра і туризму не шкодила б, і виробництво не гальмувала.

Літр благородного напою не може бути дешевшим за кілограм сонячних ягід

До початку холодів ми ще встигли продегустувати виноград з плантації, де хазяйнують Людмила Стрєлкова (на знімку) і Аурел Ришко. Невеличкому господарству, яке от-от перетвориться із приватного на фермерське, довелося пройти свій непростий шлях. Його заснувало подружжя хмельничан, які спочатку навіть не думали про масштабне виробництво. Просто з півтора десятків років тому купили невеличку дачну ділянку. На ній і посадили першу лозу. Не так для бізнесу, як для задоволення. Адже Аурелу ця справа була знайома з дитинства. Родом він із Чернівецької області, де батько весь час займався виноградарством. А син все життя віддав медицині. Та про виноград не забув. З роками вирішив повернутися до нього.

За роки поступово докупили ще кілька сусідніх ділянок, дещо взяли в оренду, і в результаті виноград росте на площі майже десять гектарів. На них — до двох з половиною сотень різних сортів. Це вже ціла колекція, котрою може похвалитися далеко не кожен виноградар. Справжньою гордістю родини є мускатні та солодкі сорти кіш-міша. Такі дозрівають не у кожному регіоні. Але у цій місцині, на березі Дністра, прикритому від холодних вітрів пагорбами, мікроклімат нагадує сочинський. Тому й для делікатних делікатесних сортів тут склалися чудові умови.

— Окрім сприятливого клімату, треба ще багато інших складових, щоб отримувати хороші врожаї, — розповіла Людмила Миколаївна. — Сонця тут достатньо, а от води малувато. Без постійного поливу не обійтись. Тож майже весь сезон насоси качають воду з річки на плантації. За нинішньої вартості на електроенергію це обходиться недешево.

А після того, як урожай кілька разів постраждав від граду, вирішили накрити виноградник сіткою. Щоб облаштувати один гектар, треба витратити до двадцяти тисяч доларів. Це немалі суми для приватного підприємства.

З роками любительська колекція переросла у приватну справу, яка потребує уваги, праці, робочих рук і чималих капіталовкладень. Загалом власним коштом купувати матеріали та саджанці, оплачувати електроенергію, нести всі виробничі витрати фермерам-виноградарям вкрай складно. Нинішнього року їм мала б підсобити бюджетна програма підтримки розвитку виноградарства, де закладена сума у 400 мільйонів гривень. Начебто, немало. Але на неї, окрім виноградарів, можуть претендувати садоводи та хмелярі. Кошти можна взяти на придбання садивного матеріалу або холодильників, переробних ліній чи сушильних камер. А от компенсація інших технологічних витрат, які становлять основну частку розходів бакотських виноградарів, в програмі не передбачена. Тож гроші до цих фермерів із держбюджету практично не доходять.

Вони і самі готові заробляти на себе. Але прибутки не ллються рікою, як виноградний сік з-під преса. Почасти тому, що значну площу займають десертні сорти. Грона вражають і смаком, і розміром. Але їх треба ще й продати, і це чималий клопіт для фермера.

Сподіваються, що вина підтримають сімейний бізнес. Добре, що через спрощення у законодавстві отримати ліцензію стало легше. Та все одно залишилось чимало інших вимог, котрі не завжди просто виконати.

А головне — на розвиток бізнесу постійно потрібні кошти, які самотужки заробляти важко. Виноградарі наводять просту статистику: сьогодні чимало виробників пропонують літр вина за 40 — 50 гривень. Стільки ж коштує і кілограм-півтора винограду, з якого літр напою не отримаєш. От і виходить, якщо зробити якісне і натуральне виноградне вино, коштуватиме воно недешево. Тож конкурувати з виробниками масових напоїв майже неможливо. Шукати вихід із цього зачарованого кола складно.

І все-таки навіть всі згадані труднощі не зупинили ентузіастів, котрі намагаються відродити виноградарство на Поділлі. Наче лоза, вони пристосовуються до всіх умов і вимог. А в результаті на своїх невеличких ділянках роблять велику справу — розвивають вітчизняне виноробство.

Фото автора.