Голова Сумської обласної ради Володимир ТОКАР — людина небагатослівна. На першому місці в нього справа, а не порожня балаканина. Звик із дитинства, яке промайнуло в родині офіцера-фронтовика, до конкретно поставлених цілей і їх утілення в життя. Розговорити Володимира Миколайовича непросто, бо звик відповідати на запитання про роботу в бізнесі, громадсько-політичну діяльність, а особисте життя тримає за умовною ширмою. Не хвалиться й доброчинністю: покупкою будинку для багатодітної родини погорільців із с. Терни, кількарічним піклуванням про хлопчика-сироту з Сумського району (йому відремонтував стару оселю і, поки той здобував спеціальність, допомагав матеріально). Не афішує й традиційні заїзди з солодощами до діток у будинок малюка та інтернат напередодні свят.
Але завжди можна приборкати й скромність, якщо потягти за ниточку спогадів і розмотати цілий клубок подій із неординарного й звичайного життя.

При згадці про щасливе і безтурботне дитинство в очах Володимира починають стрибати грайливі зайчики. Що було потрібно пацану? Вдалим видавався той день, коли випадала можливість на зекономлені кишенькові копійки купити в крамничці найсмачнішого в світі (й донині!) напою «Ситро», чи шматочок халви, або сто грамів простого печива, щоб оте багатство чесно поділити між друзяками!

І тепер, коли випадає можливість потрапити в місця босоногого дитинства, Володимир Миколайович обов’язково знаходить час зустрітися з тими, з ким пройшов школу життєвого гарту — вчився, ганяв м’яча, «запалював» у сільському клубі, коли приїздив на канікули до дідуся й бабусі, гуляв вулицями улюбленого Баку.

Син справжнього полковника

Батько Микола Петрович, який дослужився до полковника, виховував синів — Володю і меншого на п’ять років Сергія — не словами, а своїми щоденними справами, шанобливим ставленням до домашніх і підлеглих. Хлопці не боялися тата, але беззаперечно виконували його «накази». Любили і поважали старшого Токаря не тільки власні діти, а й солдати та офіцери. Розповідали, що навіть пускали скупу чоловічу сльозу, коли командира-фронтовика переводили в іншу частину. Він був вимогливим, якщо треба суворим, але завжди справедливим і співчутливим. З ранніх літ у Володі склалася особлива повага до батька.

Юнак із невеликого села Михайлівка Лебединського району волею долі потрапив у евакуацію за Волгу. А після грандіозної Сталінградської битви вісімнадцятилітнім пішов на фронт. Уже під Кенінгзбергом його тяжко поранило, тож День Перемоги зустрів у госпіталі, де пробув півроку.

Кавалер орденів Червоної Зірки та Бойового Червоного Прапора, трьох медалей «За бойові заслуги» скільки жив, стільки й згадував той великий день. Коли ходячі поранені занесли в палату благую вість: «Перемога!», бійці не стримували почуття невимовної радості. Вони вистраждали на фронтах смертельної молотарки право на це свято зі сльозами на очах...

Батько часто згадував війну, яка болем закарбувалася в пам’яті. Розповіді дуже різнилися від того, що показували в кіно. Але щоразу Микола Петрович повертався до вікопомного травня 1945-го, зізнаючись: «Більш піднесеної непідкупної радості, як у день, коли війна скінчилася, я ніколи не відчував». І винувато додавав: «Навіть тоді, коли народилися мої сини».

Він якось умів залишати службу на службі, а вдома був люблячим турботливим татом. Коли дружина Тетяна Олександрівна від’їздила у відрядження, глава сім’ї брався куховарити. «Не завжди його готування відрізнялося смакотою, — усміхається Володимир Миколайович, — але, однозначно, тато старався. Хотів, щоб ми з братом щодня мали гарячу страву. І найголовніше: ніколи й нікого з нас не виділяв, ділив будь-що порівну».

Мама була скромною, тихою жінкою. Вони з татом родом з одного села. І хоча головним у родині був Микола Петрович, його син стверджує: матуся, безумовно, «підкеровувала», коректувала його дії. Від того, переконаний тепер Володимир Токар, панували лад і порядок. Той сімейний уклад переніс і на власну родину. Його мила половинка — Ольга Григорівна — заправляє домашніми справами, з любов’ю створює в оселі привітний затишок, господарює на кухні. А ще дарує чоловікові можливість хоч інколи сходити на риболовлю (якщо, звичайно, клює!) чи розіграти з друзями партію на більярді заради приємного спілкування. І теж, мабуть, «підкеровує»... Однак останнє слово — за главою родини.

Згадує Володимир Миколайович і той випадок, коли він (семирічний), мама і молодший братик калатали у маленькому автобусику гірським серпантином до місця нового призначення тата — м. Шемаха. Десь 120 кілометрів від Баку малому Володі здалися вічністю. Добралися «на край світу» далеко за північ, втомлені, виснажені. Мама поставила речі і вийшла на невеликий балкончик. Тоді вперше і, мабуть, востаннє бачив, як його матуся гірко плаче...

Найрідніші

Тому й не став Володимир Миколайович військовим. Бо, насамперед, не хотів робити боляче рідним. Щоб його власна родина не поневірялася в чужих краях, не жила у непристосованих до перебування з дітьми умовах. Бажав завжди одного: щоб його кохана дружина й улюблена донечка нічого не потребували.

Кажуть, що чоловіки мріють про сина. Але Володимир Миколайович просто радів, що у них із дружиною відтепер є продовження їхнього кохання. Тож донечку пестив, оберігав. І з подарунками не заморочувався, а купляв саме те, що просила Оксанка.

Дочка виросла не ніженкою, а цілеспрямованою, впевненою в собі, вольовою, принциповою й правдолюбивою — як батько. «Якщо вже щось намітила, то обов’язково доб’ється», — не без гордості каже Володимир Миколайович. Оксана закінчила з відзнакою художню школу, бо від природи має неабиякі творчі здібності, сумський педвиш. Згодом — Харківську державну академію дизайну та мистецтв і змінила професію. Досягла певних успіхів у бізнесі, займається громадською роботою як депутат Сумської міської ради.

У Володимира Миколайовича підростає красуня внучка Даша — гордість родини. Дівчина вчиться в Сумах на менеджера. Але нині далеко від дому студіює німецьку мову англійською. Переконана, що без цього в житті, тим більше в бізнесі, ніяк. Та й мама Оксана настирливо заохочує. Дідусь, звичайно, не приховує хвилювання за свою улюбленицю, але підтримує прагнення до вдосконалення. Колись він побоявся відпустити у столицю на навчання єдину дитину, і цим, можливо, змінив її долю. Тепер шкодує, певно...

Гарт мотокросу

Володимир Миколайович й сьогодні має потяг до техніки, який проніс через усе життя. Сідаючи в службове чи власне авто, з першої хвилини роботи мотора може визначити ступінь справності. «Це в крові, це дар! Без перебільшення, поклик далекої юності!» — переконаний В. Токар. Як і в тому, що саме цей вид спорту викристалізував і загартував характер, навчив долати труднощі, покладатися у критичні моменти тільки на свої сили й уміння.

Навчаючись ще у восьмому класі, Володя випадково потрапив на тренування мотокросівців із відомого не тільки в Баку спортивного клубу армії. І так йому сподобалися дійство, гуркіт моторів і безстрашні гонщики, що й собі вирішив приборкати сталевого коня. Та для цього мав принести дозвіл від батьків. І тато, і мама в один голос заявили: «Ні! І ще раз ні!» І тоді хлопець уперше вдався до шантажу, чим дуже здивував рідних: «Якщо не дозволите — я в школу більше ні ногою!»

Словом, Володимир Токар майже до 22 років — успішний мотоспортсмен, «доїздився» до кандидата в майстри спорту, входив до збірної Азербайджану. Коли доля закинула в Суми, не полишив улюбленої справи. Неодноразово перемагав на обласних турнірах. Але потім з’явилися бізнесові пріоритети. Багато років очолював місцевий завод продтоварів, де в підпорядкуванні мав більш як триста працюючих. «Бізнес — це, коли відверто, страшна робота. Без вихідних і свят, вдень і вночі», — запевняє Володимир Токар, але з приємністю констатує, що «передав» своє підприємство без боргів.

Не цар, а однодумець

Кажуть, двічі в одну річку не ввійти. Йому вдалося. «Я — не цар, не керівник, а ваш партнер і однодумець», — заявив Володимир Миколайович з високої трибуни, коли 2009 року його вперше обрали головою ради. Час довів, що колеги не помилилися, довіривши йому кермо найвищого в області органу місцевого самоврядування. Тож коли вже в сьомому скликанні треба було знову підставити плече облраді, вибір упав саме на Володимира Токаря.

Він переконаний: успіх приходить, коли є підтримка депутатів і спільне розуміння справи. Під його орудою вперше рада прийняла низку програм, що сприяють соціальному захисту людей різних категорій, двічі провела конкурс журналістських робіт із висвітлення проблем децентралізації. Два роки поспіль команда народних обранців Сумщини є срібним призером Всеукраїнської спартакіади депутатів різних рівнів. Цьогоріч започаткували обласний турнір із шашок і шахів. Голова ради особисто опікується проблемами медичних закладів області, насамперед тих, де лікуються малі пацієнти. Не приховує вдоволення, що відремонтували кілька відділень обласної дитячої лікарні, а головне — встановили котел автономного опалення. Тепер є не тільки тепло в палатах, а й постійна гаряча вода в кранах, працює басейн. Це тільки дещиця зі зробленого. Ще більше справ принесе завтра...

Ідучи життям, Володимир Токар ніколи не здається. Стиснувши зуби, долає тернії, бо прагне зірок.

Фото з родинного альбому.