Він, молодший сержант із позивним «Артист», запальним танцем продемонстрував бійцям АТО, що територія безпечна, сапери виконали свою роботу на відмінно.

Огонь запеклих не пече

Ці Тарасові слова й про нього, уродженця Корсуня-Шевченківського, Андрія Зозулю. Військового за покликанням, козака-лицаря за переконанням, артиста за духом. У зоні АТО на передпліччі командира саперів із довгим козацьким чубом незмінно висіли крихітні рукавички на мотузочці. Їх у далеку дорогу подарував йому трирічний племінник — «щоб руки не мерзли». Цей дитячий оберіг чи інша незвідана сила вберегли Андрія від загибелі у січні 2016-го.

...На російсько-українську війну він пішов добровольцем у січні 2015-го. А через рік, у 42-й день народження, 17 січня 2016-го, терези долі моторошно гойднулись між життям і смертю. Ворог серед ночі обстрілював із гранатометів пост спостереження одного із наших опорних пунктів. Граната розірвалась за кілька кроків від Андрія. Зовсім поряд. Його життя дивом захистив оптичний монокль. «Якби не лінза, — сказали згодом хірурги, — гострий осколок через око «прошив» би мозок...» Утім, видалити всі дрібні осколки, які поранили голову і шию, лікарі не змогли. Досі Андрій відчуває їх холодний «подих»...

У складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади молодший сержант Зозуля служив півтора року. І якби не важке поранення — продовжив би службу. Адже в зоні АТО він став незамінною людиною, надійним товаришем, душею бойового товариства. А ще — сапером екстра-класу. За це нагороджений високими державними нагородами. У районі Золотого-1, за виконання важливої роботи під мінометним обстрілом, командира саперів нагороджено орденом «За мужність та відвагу». За тисячну знешкоджену ворожу міну Андрій удостоєний медалі «За участь у бою». Українське козацтво відзначило нащадка корсунського лицарства орденом імені Івана Сірка. За розмінування школи у Попасній Андрієві Зозулі вручено найвищу недержавну нагороду — срібний орден Народного Героя України.

Хоробрий боєць, авторитетний наставник молодих воїнів, вірний побратим, Андрій мав до того ж хист освітлювати похмурі воєнні будні влучними жартами й цікавими вигадками. Навчити чорного лабрадора Багіру хитрощів військової справи, переодягнутися Дідом Морозом під час розвезення волонтерських посилок, назбирати оберемки польових квітів й записати разом із побратимами зворушливе відеозвернення матусям... Ось такий він, мужній, відважний, романтичний «Артист».

Війна швидко визначає, хто є хто

Цей позивний Андрієві й вигадувати не потрібно було: багаторічний досвід роботи у сфері культури, участь у народному танцювальному ансамблі «Рось», у військово-історичному клубі, у зйомках фільмів... Із такого яскравого творчого життя «Артист» свідомо й цілком виважено переніс свою долю на фронт. Як сам зізнається, бажання служити передалось йому від діда-прадіда.

— Мої прапрадіди були реєстровцями в корсунському полку, — з гордістю розповідає. — Батько, Віктор Андрійович, професійний водій, усе життя за кермом. Служив у Середній Азії, у прикордонному загоні. Коли сталась Чорнобильська аварія, одним із перших пішов ліквідатором. Дотепер пам’ятаю, як школярем проводжав його до військкомату... Тоді вперше відчув, наскільки це важко, коли рідну людину забирають від тебе кудись, як це називалось тоді — «на бойові завдання», на невизначений час. А найщасливіший дитячий спогад — коли батько прийшов на кілька днів у відпустку. Я на уроці, стук у двері... І він у військовій формі усміхається крізь сльози. Шукає мої очі...

Маму Андрій ніжно називає «моя мамця». Ольга Василівна Зозуля за професією бухгалтер, за покликом душі — берегиня домашнього затишку. Довірливі, теплі стосунки в сім’ї не завадили батькам виховати сина самостійним і самодостатнім. Одразу після школи він пішов працювати на машинобудівний завод. А ще дуже хотів служити. «Можливо, спонукало те, що мій дід по батьковій лінії, Андрій Хрисанфович, був кадровим офіцером, пройшов усю Другу світову війну. На фронті він познайомився із моєю бабусею Вірою. Там вона була відважною польовою медсестрою. Як тепер розумію, війна швидко визначає, хто є хто. Вона або зближує людей, або відштовхує назавжди...

Строкову службу Андрій проходив у Севастополі, у Стрілецькій балці, дивізіоні мінних тральщиків. Ця обставина вплинула на те, що в АТО Андрій Зозуля став сапером. Хоча війна, як сам стверджує, почалася для нього з Майдану:

— Ми організували перший блокпост у Корсуні. З початком російської збройної агресії проти України я долучився до волонтерського руху. Допомагали військовим харчами, одягом, амуніцією. Згадав своє давнє захоплення — ковальство. Виковував для хлопців ножі. Більш як 70 штук відправив на фронт. А останньою краплею стала загибель земляка Романа Сокуренка... Пригадую, він приходив у відпустку, я робив йому на ножі гравіювання, ми довго розмовляли. Коли Роман загинув, щось перевернулось у мені... І пішов воювати — спочатку добровольцем, а через рік підписав контракт. Так само свідомо зробив свій вибір — стати сапером. Розміновувати — це як ходити по лезу ножа. Постійно. Недарма кажуть, що сапер помиляється лиш один раз у житті...

— А що найбільше врізалося у пам’ять із фронтового періоду?

— Коли прийшов до тями у Харківському госпіталі. Голова паморочиться, зір затуманений, та відчуваю — я живий. І раптом відчиняються двері, й до мене кидається моя сестричка Марина. З букетом червоних троянд, зі сльозами на очах. Менш як за добу примчала вона до мене з Корсуня разом зі своїм чоловіком Сашком. Вітали з «подвійним» днем народження, підбадьорювали. Гаряча, щира підтримка рідних ніколи не забувається...

І сьогодні, у мирному житті, Андрієва велика родина додає йому наснаги. Він дякує Богові, що живі батьки. Що підтримують його сини. Старший, Ігор, пішов батьковим шляхом, відслужив три роки за контрактом у спецпідрозділі Держприкордонслужби України. Менший, Юрій, ще школяр. Сини — його гордість і надія. Як і улюблений племінник Єгор — той, який «захистив» свого дядька рукавичками.

Попри проблеми із зором та слухом Андрій повернувся до своєї улюбленої справи — ковальства. Наполегливо удосконалює майстерність, виготовляє різні обереги, філігранно оздоблює їх автентичними слов’янськими символами. Обладнав у будинку, який винаймає на околиці Корсуня, творчу майстерню.

Війна принесла зміни і в його особистому житті. Як колись його дід-фронтовик знайшов свою дружину у воєнний час, так і внук відшукав свою половинку після важких випробувань. Залишилась у минулому гіркота шлюбних розлучень, і тепер він має за дружину ту, про яку мріяв, на яку чекав усе життя. Аліна — його однодумець. Вона, талановитий художник, надихає думати, творити і фантазувати. Не дозволяє з’являтися похмурим спогадам. Разом подружжя любить бувати на природі, милуватися чарівною Россю, стародавнім Корсунем. У такі хвилини зникають печалі й тривоги, спокій, тиша та рівновага заполоняють душу. Й це, очевидно, і є довгоочікуваним щастям «Артиста», колишнього командира саперів, безстрашного Андрія Зозулі.

Від редакції

Сьогодні в Андрія Зозулі день народження. «Цивільний» і фронтовий. «Голос України» щиро вітає захисника Вітчизни і зичить здоров’я, натхнення у творчості, здійснення всіх задумів і мрій! Дякуємо, Андрію, за те, що став на захист рідної землі. Дякуємо за мужність і подвиг!

Фото з архіву Андрія Зозулі.