Якщо їхати автошляхом «Варшавкою» у бік Коростеня, невеличке село Маклаївка Малинського району (донедавна Жовтневе) буде видно одразу. Мені без вагань підказали, де мешкає зі своєю великою й дружною родиною ієрей отець Владислав — настоятель місцевої церкви Кузьми та Деміана та Свято-Успенської церкви ПЦУ, що в Гранітному.
Коли я під’їхав до невеликої чепурної хатинки, то засумнівався, бо на подвір’ї побачив звичайного 40-річного селянина, котрий порався по господарству: виводив на прогулянку корову, овець, давав їсти гусям, курям... Але його видавала густа борода, підрясник, інтелігентний погляд і привітність.
Дізнавшись про мету мого приїзду, отець із задоволенням розповів про себе, родину і свої не зовсім характерні для священика захоплення зубопротезуванням та грою на скрипці.
— У мене родина — інтернаціональна, велика й дружна, — каже Владислав Сєнік (на знімку). — Мій батько Віктор — майор військової авіації, технік у відставці. Дідусь родом із Буковини. А мама Ніна Миколаївна — із
Красноярського краю, працювала багато років на залізниці. Ми постійно їздили за батьком-військовим. Народився я в Хабаровську, до школи пішов у Мукачеві, що неподалік Ужгорода. Маю ще й рідного брата, на три роки молодшого, — Дениса. Він нині перший секретар Посольства України у Великій Британії, раніше працював у Канаді.
У школі Владислав любив малювати, ліпити. А ще йому подобалась скрипка, навіть закінчив музичну школу.
— Певно, далі планували йти мистецькими шляхами?
— Ні. Здобув собі фах зубного техніка у зубопротезному відділенні Хустського медичного коледжу, — дивує відповіддю отець Владислав. — Після його закінчення декілька років працював у одній із приватних клінік Мукачева.
Але через дуже шкідливі медпрепарати та їхні складові у мене раптово погіршилось самопочуття. Лікарі були безсилі... І я звернувся по Боже милосердя: приклонився до молитви у Почаївському монастирі — й отримав зцілення! Для мене, 21-річного чоловіка, це стало справжнім дивом. І я вирішив віддячити за це Всевишньому. Закінчив Почаївську духовну семінарію й у 2002-му був рукоположений у сан священика. Направили мене сюди.
Впродовж п’яти років будували нову церкву. У всьому мене підтримує моя дружина Наталія. Вона родом з Івано-Франківщини. До речі, у Маклаївці проживала сестра дружини з сім’єю, а мій шваґро — теж священик (у Свято-Успенській церкві ПЦУ в селі Устинівці Малинського району).
— Свого часу ви захоплювались іконописом...
— До цього мене залучила інша сестра дружини. Вона поживає у Греції і займається візантійським іконописом, — розповідає співбесідник. — Ірина познайомила мене з темперною технікою розпису ікон, що значно важча за розпис олією. Після того як я опанував ази іконопису, почав малювати на замовлення. За короткий час створив понад 50 ікон, які прикрашають приватні колекції християн у Києві, Львові, Тернополі, Вінниці. Одну з ікон виготовив на замовлення єпископа Константинопольського патріархату Іларіона, котрий свого часу вінчав моїх батьків у Португалії. Її він завіз до Канади.
— А зубопротезування?
— До нього вирішив знову повернутись через певний час. Виготовлення зубних протезів — дуже відповідальна робота, вимагає уваги, точності й знань, адже якщо промахнешся хоча б на міліметр, то людина відчуватиме істотний дискомфорт. Коли пацієнти дізнаються, що я — батюшка, то більше вірять, що ці протези служитимуть довго.
— Розкажіть про свою численну родину, правила й звичаї у ній...
— Разом із дружиною виховуємо шестеро діток. Більшість із них навчаються в Головківській школі, мають непоганий рівень знань. Щоб утриматися на плаву, тримаємо чимале господарство, бо без цього у селі не можна ніяк.
Є у нас корова, вівці, кури, гуси. Обробляємо й більш як десять соток землі, де вирощуємо всю городину для себе. Діти разом із нами дотримуються посту. Я вже примітив, що вони хворіють менше, ніж однолітки. Думаю, в них сильніший імунітет до різних збудників хвороб. Дуже полюбляють квашені помідори й огірки. Тому я придбав у бондаря з Малина дубові бочки, і ми часто готуємо такі овочі. У нашій родині є одне беззаперечне правило: у будинку порядок наводять діти, а по господарству справляємось ми з дружиною, інколи допомагає теща, котра живе разом із нами. А ще ми підтримуємо в родині все українське.
— Знаю, що коли Україна отримала Томос, ви в числі перших перейшли з УПЦ МП до Православної церкви України, — повертаюся до духовної теми.
— Ще під час навчання в семінарії нас намагались «напакувати» промосковською ідеологією. Мені вже тоді це не подобалось. А коли я усвідомив, хто я, де моє коріння, якою нелегкою була історія нашої України, то однозначно вирішив — попри шалений тиск і ризики — перейти до Православної церкви України.
— То до кого варто звертатися у важку хвилину: до церкви чи лікаря? — питаю на завершення розмови.
— Ми чомусь звикли до церкви звертатись лише тоді, коли вже дуже припече. А до храму слід приходити постійно — зі щирою молитвою. Не забувайте, що душу і тіло лікує Бог. Але не варто нехтувати й лікарською допомогою і порадами!
Житомирська область.
Фото автора.
