Зліва направо: син Ігор, дружина Світлана, донька Наталка і сам глава сімейства Роман Іванович.
 


Весільне фото Романових батьків.

Для медиків — він незаперечний авторитет. Його ім’я добре відоме на Закарпатті. І серед лікарів, і серед людей ділових. Мова — про Романа Шніцера. Він утретє обраний депутатом облради, голова постійної комісії з питань охорони здоров’я.

Романові Івановичу минуло 57. Він дуже добрий батько двох дітей і ніжний дідусь чотирьох онуків. А народився у місті Перечині. Закінчив медфак Ужгородського університету. Кандидат наук. Починав хірургом у райлікарні на

Житомирщині. Далі — асистент кафедри госпітальної хірургії УжДУ, заступник і головний лікар Закарпатської обласної клінічної лікарні. Двічі працював начальником облуправління охорони здоров’я. Завідував кафедрою медицини катастроф та військової медицини УжНУ. Працював також головлікарем у приватних закладах. Нині — директор комунального неприбуткового підприємства «Обласна дитяча лікарня» (Мукачево). Заслужений лікар України.

Краватки носили вже його прадіди!

Скажу одразу: це надзвичайно цікавий співрозмовник. Тихий. Глибокий. І різносторонній знавець життя. Інтелектуал. Кожна фраза відточена і влучна. Мабуть, не було такого випадку, коли його щось попросили, щоб не порадив чи не споміг. До Шніцера-лікаря радив звернутися не одному. Та й пишу про Романа Івановича за останні чверть століття не вперше.

Він завжди був і є успішним. Але за цим стоїть великий внутрішній труд. І робота над собою. А ще — феноменальна пам’ять і уміння відчувати час. Це талант. Як і віртуозно грати на класичній скрипці...

Серйозний характер, певно, успадкував од предків. Пишається ними: «Мої прадіди вже носили краватки!..» І це правда. Він зумів заглибитися у давнину. Дослідив сім поколінь роду! І все трепетно передав синові й доньці. Тож спочатку — про дітей.

Син Ігор — голова Великоберезнянської РДА, кандидат економічних наук. Поважний молодий чоловік. Донька Наталка закінчила Карлів університет у Празі — перший медичний факультет. Нині у чеській столиці працює дитячим хірургом.

А до батьків — Івана Михайловича і Віри Юріївни — у Романа Івановича особливо велика синівська любов. Обоє вчителі: хімії і української філології. Їх із сестрою Ольгою наставляли насамперед бути Людьми. «Вони ставили собі мету на кожен період життя, — згадує Роман Іванович. — Але лише для того, щоб краще жили їхні діти, щоб дати нам належну освіту, вивести в люди... Вони раділи нашим успіхам, вболівали за невдачі...»
Історії... із географією

Про прадідів теж варто згадати. «Вони були й лісниками, й військовими в Австро-Угорській імперії, і торгували, і будували, — розповідає Роман Іванович. — Пращури по батьковій лінії прийшли — за однією версією — з Австрії, за іншою — з Баварії. Шніцер із німецької означає різьбяр по дереву, червонодеревник. Дід Михайло був теслею. Мені запам’яталася така картина: він майстрував і зводив дахи, стріхи на будинки й хліви. Перед тим, як підняти готові крокви на стіни, півдня виміряв, записував хімічним олівцем усі розміри на пачку з-під сигарет «Верховина». А тоді все швидко збивав угорі, на місці, й казав: «Поганий той майстер, який бере на гору пилу. Все має відрізати внизу, а там лише зібрати й збити».

Батько прапрадіда Хоми по материній лінії був кріпаком, але з твердим характером. За щось непросте настромив пана на кіл і втік із нинішньої Київщини, з-під Білої Церкви, — аж на Закарпаття. Тут одружився й завів родину.

То було десь на початку позаминулого століття.

Ще одна дивовижна історія. Дві дідові старші сестри пішли на отпуст-прощу у Турку — містечко на теперішній Львівщині. І там їх завербували їхати працювати аж до Америки. Родина залишилася без дітей. Та незабаром народився Романів дідо. Коли хлопчик став дорослим, то сказав літнім батькам, що поїде за океан і знайде сестер (ті не відали, що в них є братик). У той час краяни знали з розповідей, у якому штаті знаходили роботу закарпатці. Після довгих пошуків рідні утомлений юнак попросився переночувати до американських земляків, з якими міг порозумітися. Щось перекусив і міцно заснув. І тут одна сестра покликала іншу — дивися, мовляв, цей легінь точно схожий на нас. Зранку радості не було меж — отак брат знайшов сестер!..

— Мамин брат Михайло Цмур пішов восени 1944-го на фронт добровольцем Червоної армії, — згадує ще один родинний факт Р. Шніцер. — Дослужився до молодшого сержанта, командира кулеметного розрахунку. 20 лютого 1945-го нагороджений орденом Червоної Зірки, а вже 21 березня — орденом Слави ІІІ ступеня. Загинув у Польщі. Там і похований...

Музика у спадок

— Мені пощастило вирости у Турянській долині, визнаній ЮНЕСКО одним із наймальовничіших місць планети, — оповідає Роман Іванович. — Тут чи не кожен має хист до творчості. Очевидно, я не виняток. Граю на скрипці змалку: і студентом, і вже будучи викладачем, членом камерного ансамблю університету. А нині це для мене — найкращий спосіб зняти стрес. Граю лише для себе.

Син Ігор також успадкував од батька любов до музики. Грав в ужгородському вокально-інструментальному ансамблі «Симбіоз» на бас-гітарі. Восьмирічна онучка Алінка — вже школярка — із задоволенням займається танцями й айкідо. Дід дуже хоче, щоб і вона стала музиканткою. «Музиканти живуть довго», — зазначає Роман Іванович.

На Різдво... до Магдалинки

У Турянській долині Різдво і Великдень, як і скрізь на Закарпатті, — великі сімейні свята. З’їжджаються всі родичі, хоч би де перебували.

— Поки жили тато й мама, — каже Роман Іванович, — ми всі збиралися в їхньому домі. Тепер усіх запрошую до себе.

Сходяться сестра Ольга з чоловіком Миколою і дітьми Лесею й Петром, син Ігор із дружиною Лілією й онуками Іллею й Алінкою, донька Наталка зі своїми дітьми Михайликом і Магдалинкою та чоловіком Габріелем. Дружина Романа Івановича Світлана (також лікар-ендокринолог) готується заздалегідь, щоб на святковому столі було все смачне й свіже. Особлива увага — вподобанням маленьких. Тим паче що онучка Магдалинка зробила всій родині ще й справжній дарунок — народилася саме на Різдво!..

Власним прикладом

— У вас такий великий авторитет у родині, така дружня сім’я. Як виховували дітей? — запитую.

— Лише на власному прикладі, — відповідає Роман Іванович. — Я спокійний за свою старість, бо діти бачили, як я ставився до своїх батьків. І завжди наголошую: неважливо, де, хто і ким працює — повага має бути до кожного. І приводжу такий приклад. Якщо у школі два брати чубляться, то всі дають їм стусана. А якщо один за одного стоїть, то їх усі поважають. Це слід екстраполювати на державу. Поки одні й другі бігають по світах і наговорюють один на одного, доти нас не поважатимуть. А як усі дружно відстоюватимуть єдину позицію, з нами почнуть рахуватися!..

Що стосується змін у медичній галузі, то депутат сказав так: «Я розумію медичну реформу як інвестицію — насамперед інтелектуальну, а потім — економічну. Метою цих нововведень не може бути економія коштів, а виключно поліпшення охорони здоров’я і якості життя наших громадян».

Ось такий він, Роман Шніцер — лікар і депутат, батько й дідусь.

Ужгород.

Фото з сімейного альбому Р. Шніцера.