«Мрій та дій» — таким є життєве гасло наймолодшої з-поміж десяти жінок-депутатів Малинської міськради, голови комісії з гуманітарних питань та охорони здоров’я, директора КНП «Малинська міська лікарня» 32-річної Анни Копилової.

Попри велику зайнятість на роботі, вона погодилася на інтерв’ю, в якому охоче розповіла про свою роботу, вподобання та хобі.

Виявляється, ця красива й ділова жінка, незважаючи на свій вік, уже встигла здобути три вищі освіти: вчителя іноземної філології в Національному університеті імені Михайла Драгоманова, фах юриста в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, публічне управління та адміністрування — в Інституті підготовки кадрів державної служби зайнятості України, який закінчила нещодавно.

— А чому врешті обрали медицину? Адже ця галузь не з простих, — цікавлюся у співрозмовниці.

— Медицина мені ближче, — зізнається Анна Вікторівна. — Була свого часу вакансія на цю посаду, і я вирішила спробувати. До того як стати директором КНП «Малинська міська лікарня», я п’ять років очолювала відділ охорони здоров’я виконкому міськради. Спочатку мені було дуже страшно й моторошно від того, що не знатиму, що і як робити (адже галузь медицини потребує неабияких зусиль, уваги, знань), але з часом я почала бачити результати своєї роботи. За ці роки я освоїла проведення тендерів для закупівлі ліків, що раніше мені здавалося незрозумілим, почала ремонт низки міських медоб’єктів та відділень нашої лікарні, для чого розібралася у суті технічної документації, а ще — активно переймала досвід колег із інших районів Житомирщини і столиці, у разі потреби консультуюся з колегами з управління охорони здоров’я. Разом із завідувачем терапевтичного відділення нашої лікарні Степаном Ковалем налагодила прийом хворих на серцево-судинні недуги завідувачем відділення патології міокарда та трансплантації органів і тканин людини ДУ «Інститут серця Міністерства охорони здоров’я України» Гаврилом Ковтуном. Масу позитивних вражень було й від відвідин Інституту серця, гендиректором якого є заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор Борис Тодуров.

— До вас часто навідуються виборці. Які питання просять вирішити?

— Балотувалася я у депутати у 9-му виборчому окрузі, розташованому в рідному для мене мікрорайоні Героїв Малинського підпілля, на виборах 25 жовтня 2015 року. Тож, попри дуже щільний і напружений робочий графік, проводжу, як і всі мої колеги, прийоми громадян, щороку відповідно до закону звітую про виконану роботу. Люди знають, де я працюю, тож часто звертаються з проханням допомогти з медикаментами. Займалась я і «нежіночим» питанням — обрізанням старих дерев, що заважали мешканцям мікрорайону. А якось довелося викликати поліцію, щоб знайти крадіїв, хуліганів тощо. Нерідко організовую людей на прибирання дворів та вулиць, де вони живуть, також беру участь у весняних толоках із благоустрою не лише у рідному мікрорайоні, а й у місті. У багатьох починаннях і справах мене підтримує міський голова Олексій Шостак, колеги-депутати, керівники низки підприємств міста, за що їм щиро дякую.

Своїм успішним депутатським «проривом» Анна Вікторівна також вважає розробку й прийняття програми гуманного та цивілізованого регулювання чисельності безпритульних собак у місті у співпраці з КП «Центр захисту тварин» Житомирської міськради та ветлікарнею Малина. Турботу про братів наших менших Анна Копилова вважає обов’язком кожної людини.

— Знаю, що ви захоплюєтеся поезією...

— Ще зі шкільної парти віршую. Не закинула це захоплення й нині. Братися за римування мене надихають різноманітні життєві обставини, стосунки між людьми, події у рідній країні... У творчому доробку маю понад сто різнопланових поезій, але пишу лише для себе, для душі:

В наш час усе можна купити.

Зв’язки та гроші правлять балом.

Країну хочеться відмити

Від тих, що в масках з карнавалу.

У кого гроші — той на троні,

За Бога той себе вважає,

А ми плазуєм у поклоні

І справедливості шукаєм.

Всіляке у житті буває,

Коли б хто знав, чого чекати.

Та хай погане оминає.

Чого ще можна забажати?

— Від чого отримуєте найбільше задоволення?

— Попри те, що вільного часу у мене обмаль, справжню радість відчуваю, коли приїжджаю з коханим у гості до батьків. Вдома я відпочиваю серцем і душею від щоденної метушні, клопотів, проблем... Мої батьки та дідусь із бабусею працювали на одному підприємстві. Мама Любов (на знімку ліворуч) — за фахом бухгалтер, пропрацювала багато років головним бухгалтером на ТОВ «Укрвибухбуд». Там само свого часу головним розподільником коштів трудилася й моя бабуся Людмила. А мій батько Віктор — водій ТОВ «Юнігран». Він у мене затятий рибалка (на знімку). Дідусь Анатолій також тривалий час провів за кермом та проїхав не одну тисячу кілометрів, побував у різних країнах: в Афганістані, Новій Гвінеї, країнах колишнього Радянського Союзу...

З батьками завжди згадую своє дитинство, курйози, які траплялися зі мною, смішні історії. Тут мені добре, комфортно. А коли випадає нагода, берусь до читання книжок. Мої улюблені письменники — Іван Нечуй-Левицький, Ліна Костенко, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко...

У хвилини душевного неспокою та сум’яття я разом із рідними відвідую Свято-Покровську церкву ПЦУ. У Божий храм іду, щоб поспілкуватися із Всевишнім і через молитву попросити всього, чого бажаю собі та близьким людям. Після того повертаєшся додому з легкістю на душі та кращим настроєм... Особливо нині, у період тотальної бездуховності та неспокою, війни на сході, потрібно лікувати душу щирою молитвою, покаянням, прощенням, постійним виконанням заповідей Господніх...

— Знаю, що ви й на кухні полюбляєте чаклувати.

— Раніше проводила на кухні багато часу. А зараз — трохи менше, але однак частенько намагаюся побалувати своїх рідних і кохану людину випічкою, салатами (хоча, зізнаюсь, стояти днями біля плити — це не моє). А взагалі я надаю перевагу традиційній українській кухні. Полюбляю прості страви. Своєрідною фішкою нашої родини є салат «Цезар»...

— Де і як відпочиваєте?

— Як писала Ліна Костенко: «Єдиний, хто не втомлюється, — час. А ми — живі, нам треба поспішати...» Люблю відвідувати мальовничі куточки рідних Малинщини та Житомирщини, подорожувати Україною. Такі поїздки-подорожі мене надихають, з них я черпаю для себе щось корисне, що намагаюсь реалізувати згодом. Я у захваті, зокрема, від Прикарпаття, його самобутніх традицій і звичаїв, гостинних людей, смачних страв...

— Які ваші побажання сучасникам?

— Цінуйте кожну мить життя! Просто живіть, радійте й дихайте на повні груди, бо життя прекрасне й дається нам лише один раз.

Розмовляв Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.

Фото з сімейного архіву Анни Копилової.