Він прожив довге життя — народився 1900-го, а помер 1993-го. Встиг побачити незалежну Україну і пам’ятав іншу незалежність — УНР. Малим хлопчиком співав у хорі Михайлівського Золотоверхого собору.
Якось він заїхав у козелецький собор. Жінка-доглядачка гостю з Москви відчинила і чекала внизу з ключами, доки Козловський піднявся на хори. І раптом почула голосне «Нині відпускаєш слугу Свого...», що виконується в кінці літургії. Ошелешена, вона з дива не могла вийти і ладна була цілувати руки співакові.
Іван Козловський відкрив, як мінімум, два музеї — Олександра Довженка і Максима Рильського. Останній — жартома. Пішов у ЦК КПРС, з одним-другим побалакав, а тоді послав у Київ телеграму: «Поздоровляю з відкриттям музею Максима Рильського». І музей терміново відкрили...
Приїхав Іван Козловський у Сосницю домовлятися про відкриття музею свого друга Олександра Довженка. Та старий комуніст — голова селищної ради заволав: «Що, цьому гайдамаці музей?!» Довженко справді приїздив у Сосницю/В’юнище в шапці зі шликом і справді служив в Армії УНР. Та сила пробивного Івана Козловського виявилась міцнішою за комуністичну пам’ять...
Для мене Іван Козловський — це ще й грамплатівка із його записом колядок, яку ми слухали в нашої університетської викладачки Ольги Пазяк. Вона писала хлопцям з курсу листи в армію.
Звісно, не всім, а тим, хто розмовляв українською. Тож ми прийшли подякувати за це, а Ольга та Михайло Пазяки й тут провели «виховну годину» — колядками у виконанні Івана Козловського.
Чернігівська область.
Фото з відкритих джерел.
