Рівняни Лариса й Анатолій Р. (прізвище не вказую з етичних міркувань) свого часу працювали на радіотехнічному заводі. Чоловік був профі у галузі радіоелектроніки. Але завод закрився і багато людей, у тому числі подружжя, про яке розповідаю, залишились без роботи.

Тоді вибору роботи не було. Сім’я вирішила рятуватися від безгрошів’я тим, що почала обробляти пай в одному із сіл Дубенського району. Залишився у спадок від батьків. Ось так висококваліфіковані фахівці перепрофілювалися в аграріїв. А що було робити: підростали дві доньки, і їм потрібно було дати освіту.

Поступово справа налагодилась, але це коштувало їм, городянам, неймовірних фізичних, а ще більше моральних зусиль. Нині подружжя продає на одному з рівненських ринків вирощене на власній земельній ділянці: картоплю, капусту, моркву, буряки тощо. Оскільки їхня продукція якісна, то мають постійних клієнтів.

— За цей час не збагатіли, але й голодні не сидимо, — розповідає Лариса, яка, на відміну від багатьох городян, не нарікає на важке життя, хоча насправді тяжко працює з чоловіком — і в селі, і на ринку. Нині, коли ринок закрили на карантин, вони залишили міську квартиру і поїхали на фазенду, як називають батьківське обійстя, що на околиці села. Не нудьгуватимуть без діла, дивлячись страшилки по телевізору, що додають паніки, а працюватимуть.

— То холодно ж ще, — зауважую.

— Сподіваюсь, то ненадовго. А розсаду треба мати, картоплю перебрати, підготувати під посадку, та й взагалі, зробити ревізію, у якій кількості в нас лишилося буряків, моркви, капусти. Та й біля батьківського садка теж багато клопотів. Щоб вижити в економічному плані, нам потрібно працювати, і всім теж. Бо не встигнемо за погодою, може не вродити. То що тоді продаватимемо, а люди купуватимуть? А іншого джерела існування у нас з чоловіком нема. Ось і нині тримаємось на вирощених нами продуктах — картопелька з квашеною капустою, огірочками засоленими, компот із сушених яблук, хрін... — розповідає телефоном Лариса. — Ні з ким не контактуємо, хата наша і земельна ділянка — крайні на селі, від сусідів нас метрів двісті відділяє. Вони теж клопочуться на обійсті — бачу здалеку силуети. Але у них велике господарство — свині, кури, корова, то багато роботи. А взагалі, тут усе ж краще, ніж у місті, де велике скупчення людей, хоча й там нині вулиці безлюдні. Ось діти в столиці, за них молимось щодня, як і за те, щоб ця біда нас усіх оминула.

Рівне.