Міжгірці Михайло та Іван Блецкани незабаром уже підгортатимуть картоплю.
Весна — це завжди великі надії й добрі сподівання. Особливо у тих людей, хто живе з землі й любить її — щедру нашу годувальницю. Але нинішньому ярюванню на заваді стала несподівана проблема — карантин. Обмеження через тривалу коронавірусну епідемію. Але люди на Верховині все-таки виходять до своїх нивок і грядок, бо знають: що посієш, те й пожнеш.
Тож у Міжгірському районі в цей непростий час усе одно чути гул тракторів і машин, видно запряжені й кінські вози з плугами, які їдуть орати на окраїни сіл, куди не завжди добереться техніка. Селяни в горах шкребуть мотиками пісну землю, додають поживу і садять. Переважно картоплю. Знають: що скоріше посадиш — то більше вологи в ґрунті й швидше зійде. А вже вмоцованій рослині менше шкодитимуть колорадські жуки.
Своїми враженнями ходу веснування в умовах пандемії діляться деякі верховинці.
— Без праці на землі себе не уявляю навіть тепер, за поважного віку, — каже Михайло Блецкан, працівник Міжгірського професійного ліцею. — Ситуація цього року виявилася несподівано складною, але не сидіти вдома склавши руки, коли й погода дуже сприятлива для сівби і садіння, та й робочий графік у нашому колективі скорочений. Моя сім’я не з тих, щоб продукцію закуповувати тільки на ринку або в магазинах, якщо є присадибна ділянка, то її обов’язково слід обробити, щоб потім мати домашні харчі. Вони ж якісні й смачніші. Є ще одна суттєва причина: не виключено, що ліквідація вогнищ інфекції може затягнутися, а це значить, що відчуватиметься дефіцит продуктів й подорожчання. Отож треба перестрахуватися.
З дружиною Ганною та сином Іваном уже впоралися на грядках біля будинку та за річкою Ріка, де маємо п’ять соток ділянки. І цього разу зазвичай посадили й посіяли різні культури: картоплю, кукурудзу, квасолю, моркву, буряк, дині, цибулю, огірки, помідори, редиску, сою, соняшник... Воднораз обрізали виноградник, який у нас чималої площі, а також прищеплювали фруктові дерева.
Хочу похвалити сина, якому якраз виповнилося тридцять років. Сам акуратно впорядкував клаптик землі на набережній напроти дому. Виготовив із дерева і встановив стіл та лавиці для відпочинку у час дозвілля не лише нашої родини, а й сусідів. А кожну посаджену тут молоду грушу, яблуню, волоський горіх обгородив штахетником від худобини, яка часто-густо випасає моріжок. Якщо майже повсюдно прибережні смуги потопають у смітті, то у цьому місці утворилася оаза. Хочу добрим словом згадати і Василя Гриба, Михайла Цендру, родину Івана Макари, які теж причепурили розташовані неподалік жител нивки біля русла. Шкода, що таких ентузіастів мало.
— У цей весняний час працьовитому люду не лежати, як ведмедям у барлогах. Руки так і тягнуться до якогось діла після зими, хоч встановлені обмеження через проклятущий коронавірус, — каже господар Федір Калинич, пенсіонер, депутат Синевирсько-Полянської сільради. — Наше село Перенизь знаходиться у високогір’ї, під тисячу метрів над рівнем моря, тому й веснуємо пізніше. Лише минулого тижня посадили картоплю на чотирьох сотках. Без свого другого — верховинського — хліба не обійтися простій селянській сім’ї. Тим більше, що бульба з року в рік родить нівроку. До всього вдосталь органічних добрив, бо тримаємо дві корови, а раніше було й більше. Своїм конем орав, боронував. На грядках головним чином вирощуємо цибулю та ще деяку ярину. Для експерименту тепер посіяв навіть сорго. А може й зійде цей культурний вид, що переважно поширений у субтропіках. Насіння привіз з Чернігівщини, побувавши торік в гостях у сина Юрія, де він оселився з сім’єю.
Також попідлатував огорожі. Довелося прилаштовувати й сітку над загородою для курей (яких аж п’ятьох різновидів), бо яструби налітають. Мав також справу з домашньою столяркою. Трохи бере жура за мішання — у травні злучаються в одну отару на літній випас у полонинах вівці та кози господарів. І вівчарів знайти важко, і постійно меншає дріблі — овець та кіз.
Під час обмежень через кляту пошесть не відвідуємо сусідів — у нашому осідку хата від хати далеченько. Цієї дисципліни особливо чітко дотримуються земляки, які повернулися із далеких заробітків.
— Як за такого безробіття не займатися бодай на господарстві вдома? — запитує і тут же відповідає Марія Тайстра, домогосподарка із села Лозянське. — Великій сім’ї треба багато харчів. А коли є своє, то і приємно посмакувати, і дешевше прожити. Поблизу хати у весняні дні копали грядки під всяку городину, а на віддаленій ниві на сімох сотках посадили картоплю. Уважно добираємо насіння, щораз земля віддячує нам великим урожаєм. На руку виявилося те, що зараз діти вдома і допомагали нам ще й як завзято — видно, що і їм надокучило сидіти в оселі. Пораюся у хліві — тримаємо корову, теля, овець... А вечорами також вишиваю. І молимося, щоб страшна біда минула.
Ось так тривають будні на Верховині. Люди дбають про завтра і сподіваються, що незабаром карантин влада скасує, а пошесті настане кінець.
Міжгір’я Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
