Василь Стефурак та Іван Гринишин (зліва направо) із баранчиком гіссарської породи.


Однодумці Василь Лучків та Василь Стефурак (зліва направо).

Важливо змінити свідомість у ставленні до тих, хто важкою працею набуває статків та примножує блага громад

Вівчарство часто асоціюють із Гуцульщиною. Однак властивий для гірської частини Івано-Франківщини сегмент культури та господарювання характерний для ще одного етнічного регіону області — Бойківщини. Галузь переживає фазу активного відродження. Про те, чи все вдається, а також про традиції та новації розповідає голова Асоціації вівчарів Василь Стефурак.

Хор дзвіночків замість свята

Важлива подія — вихід отар на полонини — цієї весни не був святковим, як зазвичай. Через карантинні обмеження скасували традиційні фестивалі. Хоч дійство, яке розтягується в часі та просторі, й без них вражаюче. Хор дзвіночків, блеяння овець, а ватагам — підбадьорюючі слова від зустрічних.

Напуття на вдале літування важливі. Адже праця на полонинах чекає і справді нелегка: впоратися із численними отарами, зберегти поголів’я від нападу хижаків та заготувати достатньо сиру. Щоб віддати вироблене власникам дійних овечок і собі залишити як заробіток.

За випас ярки (молодої вівці) треба заплатити ватагові 500 грн. А от баранів на полонини беруть неохоче. Високогірні луки — добра пожива для отари. Бо в долині обмежений земельний ресурс. Поки тварини в горах, господарі заготовляють корми на осенівку. Коли вівці повертаються наприкінці вересня до своїх господарів, урожай із городів зібраний. Пасуться там, а ще на отаві (скошені двічі луки), в садах, де є падалиці. На зиму мають запаси сіна. А там після веснівки — знову літування.

Власників знищили або вивезли у Сибір

«Ватаги запрошують собі на допомогу вівчарів-помічників. Полонини мають своїх власників. Таких у нас споконвіку називали «депутатами». На грудях вони носили невеликий кулон-хрестик у формі решіточки-ромба. То була почесна ознака власника поля, головний дукат», — розповідає голова Асоціації вівчарів Василь Стефурак. Мешкає він у гірській частині Коломийського району — селі Молодятин, що входить до Печеніжинської ОТГ.

Депутати здавали полонини в оренду або ж мали свої отари овець. Тоді наймали ватагів. Ті, у свою чергу, і собі скуповували площі. Опісля радянська влада націоналізувала всі полонини. Їхніх господарів здебільшого розстріляли або вивезли у Сибір як куркулів. Поголів’я забрали до колгоспів.

«Ватаги сидять на стаї — стійбищі для тварин. На полонині треба бути пильними, бо на отару полюють звірі. Приміром, торік вовки зарізали 14 моїх овець. Зі звіриною б’ються пастуші собаки. Ватаги порядкують, варять сир.

Перед тим, як узяти на випас дійних овець, здійснюють контрольний удій і за тим опісля вираховують, скільки кому треба віддати сиру. Славиться гєлєг, тобто сичужний, виготовлений за допомогою ферменту зі шлунка молочного ягняти. Свіжий сир — то вурда і мокрий будз, а перетертий і пересипаний сіллю називають у горах бриндзею. Таку консервацію туго набивають до бербениць — діжок із липи. Її деревина має нейтральний, злегка медовий аромат. Зверху запечатують дерев’яним кружком. І сир може зберігатися на холоді по кілька років. Колись бербениці із полонин доставляли возами. А бриндзя з кулешею із кукурудзяної крупи та грибами і шкварками була основною їжею гуцулів довгими зимами», — наголошує Стефурак.

Племінна робота замість інститутів

«Звичайна гуцульська вівця дає до літра молока на день, породиста —до трьох. Працюю саме над тим, щоб коефіцієнт корисної дії отари був вищим. Племінна робота із залученням високопродуктивних тварин закордонної селекції дає результат. І горянам вигідно, і вівчарство розвивається», — розповідає Василь Стефурак.

Голова вівчарів поширює свій досвід. Має багато однодумців. Приміром, фермера Романа Яковину із Тисменицького району, Івана Гринишина із Обертина Тлумацького району. На Бойківщині особливо славиться господарство «Дубовий кут» Василя Лучківа із Долинського району. В реалізації задуманого допомагає Всеукраїнська асоціація громад, є підтримка від обласної влади.

Стефурак реалізує власну програму підтримки вівчарів, допомагає із племінними баранчиками. Таких роздає до ста на рік. Ніби й небагато в масштабах країни, але робить це власним коштом. Якби держава пішла назустріч, то було б ефективніше. А так — малими кроками, зате в правильному напрямі.

«Колись племінною роботою займалися наукові інститути, тепер доводиться самотужки поліпшувати поголів’я. Допомагаємо вівчарям і по той бік Карпат. Ділимося знаннями, тваринами, технологіями. Активно популяризуємо галузь і за межами Прикарпаття. Ягнят на розплід даємо до сусідніх регіонів. Нещодавно відвіз своїх баранчиків до села Луги на Закарпатті. Проводив семінар для фермерів Великоновосілківського району Донецької області.

Для того і створювали нашу асоціацію, щоб об’єднати однодумців. Бо тільки разом можемо рухатися вперед», — наголошує голова Асоціації вівчарів.

Хай краще згорить, ніж хтось матиме користь?!

Василь Стефурак на літування своїх овець не дає. Може дозволити собі тримати отару на власних полях. Як довоєнні «депутати», має й полонини. Родинні землі після розкуркулення забрали до колгоспу, понад 100 моргів (1 морг — 56 соток). Багато цих площ тоді засадили лісом. Уже за незалежності держлісгосп роздав ділянки колишнім колгоспникам. То вівчар поступово викуповує їх у селян.

Узяти ділянки в оренду не завжди вдається. Василь Стефурак, приміром, навіть у своїй громаді наводить такі приклади: звернувся із відповідним запитом на сесію Печеніжинської ОТГ, там провели щось на зразок громадських слухань, а селяни відмовили. Головний негласний аргумент — «він буде з того щось мати».

І це стосується не тільки Стефурака. Приїхала, приміром, заробітчанка із Великобританії, на відкладені кошти хотіла придбати землю або ж орендувати ділянку, інвестувати в розвиток села Корнич Коломийського району. То селяни відмовили: «Ми не хочемо, щоб нам тут бекало». Хай краще пустує, бо то ж вона «буде мати». Тим часом необроблювані площі заростають чагарниками, а в громадах не знаходять нічого іншого для боротьби із сухостоєм, як підпалювати навесні угіддя. І таке явище набуло катастрофічних масштабів. Колись не було того, щоб пустували землі, а тепер такої безгосподарності — чи не в кожному селі.

«Спрацьовує совкова ідеологія, коли ненависть плекали до тих, хто чогось домігся. Навіть казки формували думку, що бідний — добряк, а багач поганий. То й нема поваги до людини праці. Якщо щось робиш і в тебе не вийшло, то ще пошкодують. І дуже небагато таких, що порадіють, коли бізнес удається. Якщо важко селянин трудиться, нарощує отару, то одразу викликає до себе спротив, бо «він хоче щось мати». Хоч останнім часом свідомість ламається. Приємно було почути від одного із авторитетних мешканців нашого села: «Ти хочеш щось мати, то заведи отару та й потрудися, як Стефурак. Візьми не 500, як у нього, а 50 овець для початку. Отоді побачиш, як дається заробіток». Тваринництво — це постійна робота. Отару не виключиш та не заглушиш, як техніку. То ягня народжується, то заслабла вівця. Напруження постійне», — роздумує Василь Стефурак.

Зміни незворотні

У 2018 році Печеніжинська ОТГ перемогла в телепроекті «Громада на мільйон». Василь Стефурак як учасник був визнаний кращим вівчарем країни та нагороджений сертифікатом на навчання в Австрії. Там перейняв чимало, а зокрема виготовлення елітної сиров’яленої баранини. Отримані навики активно реалізує.

Стефурак вважає, що влада має регулювати процеси землекористування законодавчо, підтримувати підприємництво на селі. Як голова Асоціації вівчарів був на слуханнях у Комітеті Верховної Ради України з питань аграрної та земельної політики, обстоював інтереси галузі на одному із засідань.

«Вівчарство розвивається, полонинки рясніють овечками. Та важливо, що поголів’я зростає якісно. І вже маємо інтерес арабських країн. Один із наших вівчарів Анатолій Поляниця з Хмельниччини був на виставці в Об’єднаних Арабських Еміратах. А це серйозний прорив. Маємо великий потенціал, сподіваємося на законодавчі зміни. Торік прийнята Державна програма розвитку регіону українських Карпат на 2020—2022 роки. Важливо, що не згорнуто державні програми на підтримку фермерських господарств. Ще би розуміння на місцевому рівні», — підсумовує Василь Стефурак.

Івано-Франківська область.

Фото надано Василем Стефураком.