З липня 2014-го Галина Гайоха (на знімку) разом з двома дітьми і мамою проживає на Вінниччині.
— Особисто бачила, як змінювалися погляди людей після перегляду російських каналів, — розповідає пані Галина. — Бувало, протягом робочого дня вдавалося переконати своїх колег у правоті тих, хто вийшов на Майдан. На ранок наступного дня вони знов співали стару пісню. Надивляться звечора телевізора — і нікому більше не вірять.
Про те, як російська техніка перетинала кордон і проїжджала біля будинку її матері, як називала боягузами прикордонників, які спалювали військові квитки, як в окупованому Краснодоні поширювала вночі листівки з написом «Луганськ — це Україна», як опинилася у «чорних» списках і хто допомагав врятуватися, про окупацію російськими агресорами її рідного міста — у розповіді переселенки.
Ворожі канали ловлять на «вилку», а наші не показують
З їхнього Краснодона рукою подати до російського кордону. Ще ближче проживала мама Галини. До війни, бувало, ходила з нею за покупками у російський Донецьк.
На відміну від багатьох земляків, мама з дочкою підтримали Майдан. Своєї позиції не приховували. Над приватним будинком матері майорів синьо-жовтий прапор. У хаті мала символіку Майдану. Після переїзду на Вінниччину будинок декілька разів грабували. Тепер в ньому живуть чужі люди. Самі заселилися. Про це дізналися від знайомих.
Так само втратила квартиру пані Галина. Каже, чоловік не поділяє її «бандерівських» поглядів, залишився обстоювати «руський мір». Уже після переїзду вони розлучилися. Він залишився у їхній квартирі, вона з дітьми не має власного даху над головою. Майже шість років винаймає житло.
Галина працювала на ринку. Каже, коли почався Майдан, частина людей їздила до Києва підтримувати Революцію. Серед них були ті, хто довіряв «Батьківщині». Щодня на ринку сперечалися до хрипоти в горлі. Її відверто називали бандерівкою. Бувало, дехто із земляків погоджувався з її аргументами, але на ранок думка кардинально змінювалася — телевізор керував думками людей.
— У нас російські канали на «вилку» ловлять, — каже Галина. — Так говорять. Замість антени можна вставити будь-який дротик — і дивитися Росію. А українських каналів там нема. Щоб їх бачити, треба купити супутникову антену. Для чого морочитися, гроші витрачати, коли можна вилку встромити і... Ненависть і страх до «бандерівців» у душі людей вселив телевізор. Від того вони ще завзятіше тягали мішки з піском, щоб перегородити дорогу — так готувалися «бандерівців» зустрічати.
«Ви — боягузи!» — казала прикордонникам
— По-справжньому страшно стало, коли через кордон посунула російська техніка, коли у кузовах автомобілів заїжджали люди зі зброєю, — продовжує розповідь переселенка.
Стверджує, що бачила це особисто, коли перебувала у мами. У місті багато хто знав її патріотичну позицію. Добрі знайомі попереджали, що може мати проблеми. Торгівлю на ринку довелося згорнути. Галина забрала дітей і поїхала до мами. Вирішила там перечекати неспокійні часи. Саме там побачила тих, про кого кажуть «іхтамнєти».
У селищі, де проживала її мама, була прикордонна застава. Якось жінка заявилася до вартових і запитала, чому вони не зупиняють заїжджих «гостей». «Ви — боягузи», — казала їм.
— Прикордонники сказали мені прямо: з росіянами воювати не будемо, — передає їхні слова пані Галина. — Я знайома з деякими дружинами офіцерів-прикордонників. Розмовляла з ними. Просила, щоб переконували чоловіків не пропускати до нас тих, хто суне зі зброєю. Марно. Одного разу почула про те, що дехто з прикордонників спалив військові квитки...
Потім заставу зайняли «ополченці». Декого з них Галина знала. Знову прийшла на заставу. Вже нових господарів виховувала. Казала, що не мають права тут перебувати. Розуміла, що це був відчай. Не могла стримувати обурення. Здогадувалася, що про її дії передавали інформацію у Краснодон.
Листівки поширювали вночі
Запитую співрозмовницю про інформацію, яку інколи поширювали в Інтернеті про українських партизанів на окупованій території. Що вона знає про це?
Каже, це правда. На перших порах дійсно патріоти гуртувалися між собою. Розповсюджували листівки з написами «Луганськ — це Україна», «Донбас — це Україна». Їх друкували, передавали в Луганську і поширювали по області. Розклеювали зазвичай вночі.
— Найбільшим моїм здивуванням було бачити людей, на яких ніколи б не подумала, що вони здатні обстоювати рідну землю, — каже Галина. — Взяти, наприклад, вірян церкви євангелістів. Вони активно поширювали з нами листівки. Потім теж змушені були тікати. Запам’ятала молоденького 18-літнього хлопчину. Коли дивилася, як він старається, як патріотично мислить, на очах з’являлися сльози. Молоді хлопці нагадували мені тоді молодогвардійців. Знаю, що насправді не все було так, як описано в книзі Фадєєва «Молода гвардія», але все одно молодь протистояла окупантам. У наш час історія повторилася.
Будівлю СБУ здали без бою
На жаль, ті, хто мав захищати рідну землю, навпаки — здавали її без бою. Так було не тільки на кордоні.
— Я була очевидцем захоплення СБУ в Краснодоні, — згадує Галина. — Це сталося в червні. Ми якраз йшли в школу робити ремонт. Закінчувався навчальний рік — і зразу починався ремонт, батьків викликали допомагати.
У приміщенні СБУ можна було роками тримати оборону: стіни товсті — гарматою не проб’єш. А здали без найменшого опору. Приїхали екіпіровані до зубів люди на машинах. Місцеві, які називали себе ополченцями, такої екіпіровки не мали. Не складно здогадатися, хто ті люди. Машини з Росії почали заїжджати ще під час Майдану. Про це чомусь не згадують. РФ уже тоді почала перекидати на Донбас групи підтримки. Їх пропускали на кордоні...
«Твої рідні у «чорних» списках»
Брат пані Галини був нерозлийвода зі своїм другом. Змалку виростали разом у Краснодоні на Луганщині. Коли почався Майдан, їхні дороги розійшлися. Брат Галини поїхав у Київ, потім пішов в «Айдар», а його друг залишився в Краснодоні й підтримав антимайдан. Якось він подзвонив «айдарівцю»: «Твоя мама і сестра у чорних списках. Нехай тікають». Потім додав: «Пообіцяй, коли прийдеш сюди з бандерівцями, не зачепиш моїх».
Галина Гайоха згадує, як у липні 2014-го непросто було вибратися з окупованої території. Умовила чоловіка, щоб допоміг. Благала зробити це заради їхніх дітей. Чоловік залишився обстоювати «руський мір». Але у проханні не відмовив. Разом зі ще одним «ополченцем» перевіз їх через блокпости до залізничного вокзалу в Луганську. Тоді ще ходили потяги до Києва.
З чоловіком вони розлучилися. Він залишився в їхній квартирі, вона з дітьми не має власного даху над головою.
— Як потрапили на Вінниччину? — запитую у цієї відважної жінки.
— Мій брат на Майдані у Києві подружився з вінничанином Пантелеймоном Рожанським, — продовжує пані Галина. — Той зателефонував мамі. Попросив прийняти чужих людей. Півроку проживали разом. Раді, що зійшлися з гарними людьми. Дай Бог, щоб їм усміхнулася доля. Дуже сумно від того, що син Рожанських, якого називали ніжно Пантюша, загинув на сході за Україну. Разом з його батьками, ріднею плакали над тілом загиблого.
«Бо це ж Шевченко!..»
Надія Рожанська згадує, як зустріли незнайомих для них людей. Каже, тоді Галина найперше попросила допомогти знайти роботу. Сама вона працівник торгівлі, тому почали з магазинів. Коли їй називали зарплату, перепитувала: «Це за тиждень?». Відповідали: «За місяць». Жінка була неймовірно здивована, а ми їй пояснювали, що в нас небагато платять. Після того, як сама обійшла інші заклади торгівлі, Галина не стримувала обурення, згадуючи перченим слівцем своїх земляків. Дехто з шахтарів отримував до 50 тисяч гривень. І при цьому їм забаглося «руського міра»...
Нині жінка працює продавцем в одному з магазинів. Винаймає житло, сплачує за навчання сина. З університету надіслали листа, що з наступного року збільшують оплату. Каже, витрачає колишні запаси. Як буде далі, не знає.
— Найбільше мені запам’яталося перше вересня 2014-го, — продовжує розповідь про переселенців Надія Рожанська. — Таких здивовано-щасливих очей, які були тоді у доньки Галини, здається, ніколи не бачила. Як вона роздивлялася по сторонах, коли вся школа співала Гімн! Потім ще довго вдома згадувала про це. Так само не забуваються її схвильовані слова: «Мамо! Дивися-дивися, прапор!».
— Я й досі не можу стримати сліз, коли лунає Гімн України, — каже пані Галина. — На кожне свято одягаємо з дітьми вишиванки і радіємо, що можна відкрито говорити про любов до України. Знаєте, яке в родині моїх батьків було улюблене свято? День Незалежності! А дідусь по батьковій лінії мав улюблену книгу — «Кобзар» Шевченка. Скільки онука не запитувала, чому саме цю книгу читає найчастіше, чула однакову відповідь: «Бо це ж Шевченко!..»
До уваги Міносвіти!
Студент-переселенець не має жодних пільг
У Галини Гайохи двоє дітей. Донька — ще школярка. Син — студент. Закінчив перший курс у Донецькому національному університеті (виш — також переселенець, після окупації Донецька «переїхав» до Вінниці). Але студент-переселенець не отримав жодних пільг: навчання для нього платне, ні стипендії, ні гуртожитку... Досі за кожен семестр Галина платила по десять тисяч гривень, з наступного року університет підвищує плату за навчання.
«На всі мої звернення до керівництва університету, на жаль, отримала негативну відповідь. Пояснюють так: якби ми пізніше переїхали, тобто тоді, коли почав працювати центр «Донбас-Україна», то син мав би пільги. Ми втекли від окупантів у 2014-му, коли ще не було цього Центру. Дивна логіка!» — каже мама студента і планує письмово звернутися до Міносвіти.
Вінницька область.
Фото надано Галиною ГАЙОХОЮ.
