Перші «рухівці» Волині Олександр Гудима (на знімку ліворуч) і Михайло Тиский були головними збурювачами суспільної думки в області в 1989—1991 роках.

Саме Михайлу Тискому, а також Олександрові Гудимі, Геннадію Кожевнікову, Євгену Шимановичу, Олександрові Юрченку, Богдану Самохваленку та багатьом їхнім побратимам з демократичного табору випала доля стати активними борцями за незалежність України.

Це нині все здається легко і просто. А в той час збурювачі суспільної думки супроти панівного тоді тоталітарного режиму багато чим ризикували: своєю свободою і навіть життям.

«Липень 1990-го видався надто напруженим у політичному плані як у центрі останньої у світі імперії — Москві, так і на її окраїнах. Так, на ХХVIII з’їзді КПРС 2—13 липня відбулася політична «сутичка» між «лібералами» та «ортодоксами» в самісінькому ЦК керівної партії. Певна річ, що Михайло Горбачов скористався з цього на свою користь. І швиденько, хоча й не без труднощів, відправив лідера «ортодоксів» Єгора Лігачова у відставку, і таким чином заразом позбувся претендента на крісло генсека партії. А також, користуючись сприятливим політичним моментом, послабив і ліберальне крило партії, бо вивів лідера «лібералів» Олександра Яковлєва із Політбюро. Водночас Михайло Горбачов зміцнив свої позиції, бо запросив на безпосередню роботу в Політбюро по-партійному слухняного Володимира Івашка. Українському перебудовнику було запропоновано крісло заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Така посада з’явилася наче спеціально для Івашка.

Водночас легкість, з якою Володимир Івашко залишив посаду Голови Верховної Ради УРСР та першого секретаря ЦК КПУ, завдала колосального удару по і без того невисокому престижу керівництва партії в Україні. Однією з причин відставки Володимира Івашка стало те, що він опинився поміж «двох вогнів», як Голова Верховної Ради і перший секретар ЦК КПУ. Його критикували і зліва, і справа. Тож політик вирішив, що в Москві буде спокійніше.

Водночас 11 липня на Донбасі відбувся попереджувальний страйк шахтарів. Тепер шахтарі-страйкарі вже, окрім економічних вимог, висували політично-антикомуністичні. Так, на мітингу в Донецьку 11 липня вже майоріли синьо-жовті прапори, а учасники багатотисячного мітингу вимагали виведення парткомів із підприємств, управлінь КДБ, МВС та націоналізації майна КПРС. У деяких місцях символічно вивозили парткоми на тачках за ворота шахт і заводів. Часом на ці тачки садили й переляканих партапаратників.

Члени Народної ради у Верховній Раді УРСР та керівництво Народного руху підтримали вимоги шахтарів-страйкарів. Власне, ці страйки засвідчували зростання політичної свідомості шахтарів та подальше наростання антикомуністичних настроїв у шахтарських колективах Донбасу. Шахтарі несподівано ставали антикомуністами. Ці страйки, безперечно, справили значний вплив як на роботу з’їзду КПРС, так і на політичну ситуацію в Україні та СРСР.

На фоні зростання політичної активності широких народних мас політичний спектр поглядів щодалі розширювався за рахунок виникнення радикальних політичних організацій.

15 липня в Луцьку на Театральному майдані зібрався велелюдний мітинг. На ньому голова міської ради і міськвиконкому Антон Кривицький повідомив, що друга сесія міськради прийняла рішення про відновлення національної символіки в Луцьку. На мітингу один із засновників крайової організації Народного руху, відомий у місті лікар Євген Шиманович сказав знаменні слова: «Суверенна Українська держава, до якої йшли і за яку вмирали десятки поколінь, уже не за горами, нам випадає щастя бути на її порозі». Після мітингу всі попрямували до міськради, де під звуки гімну «Ще не вмерла Україна» над міською радою було піднято синьо-жовтий прапор. Тисячі людей, що стояли внизу, аплодували, у багатьох на очах були сльози.

Наступного дня, 16 липня, на сесії Верховної Ради було прийнято Декларацію про державний суверенітет України. Цей перший камінь у фундамент майбутньої незалежності держави був так доволі швидко покладений завдяки ще й розгубленості серед депутатів-комуністів унаслідок постійних страйків шахтарів, відставки Голови Верховної Ради УРСР Володимира Івашка та проголошення Декларації про незалежність Російської Федерації за місяць до цього (12 червня).

Проте загалом Декларацію про державний суверенітет України Верховна Рада прийняла з подачі рухівської Народної ради. Стало очевидним, що керівництво КПУ в ці гарячі дні намагалося маневрувати. Тепер, за деяких умов, багато положень із програми Руху, які раніше не сприймали лідери КПУ і вважали їх антирадянськими та націоналістичними, перекочували в програмні документи Компартії України. Таким чином процес дифузії ідей відбувався поступово, від опозиційного Народного руху України до правлячої КПУ. Водночас слід зауважити, що за Декларацію про державний суверенітет України проголосувало 355 депутатів, у той час як обрання Голови Верховної Ради забезпечувалося в основному депутатами-комуністами «групи 239». Вони голосували і за Володимира Івашка, а потім і за Леоніда Кравчука.

Цікаво, що наступного 1991 року в Луцьку 16 липня відзначали як День незалежності України. А попереду, зовсім близько, було

24 серпня, яке назавжди позначено в календарі України червоним святковим кольором...»

Михайло ТИСКИЙ,

перший голова крайової організації Народного руху України,кандидат історичних наук.


Один із мітингів на підтримку демократичних сил під будинком Волинського обкому КПУ влітку 1990 року.

Фото з архіву автора.