Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.
Фото ukr.radio.

Отже, день 16 липня 1990-го, коли Верховна Рада Української РСР 355 голосами депутатів ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, увінчав довготривалий, копіткий і часом сповнений мучеництва шлях, що його крок за кроком долали мільйони українців раніше. І ще багато чого для обстоювання та захисту цього суверенітету належало зробити надалі, в майбутніх десятиліттях.

Мені, на той час студентові факультету журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка, добре запам’яталася низка важливих і знакових подій на Галичині, що передували даті 16 липня 1990 року й були безпосередньо з нею пов’язані.

16 липня 1990 року. Мітингувальники вітають ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України.
Фото depo.ua.

Усе почалося з незгоди бути «гвинтиками»

1988-й, 1989-й, 1990-й вміщали багато чого: і вперте небажання тодішньої комуністичної верхівки й партапаратників миритися з очевидним для всіх, невідворотним розвалом «совка», і дедалі відчутніший економічний занепад, що віддзеркалювався у порожніх полицях крамниць, довжелезних чергах і талонах майже на всі товари: від пачки цукру до надто ненадійного лампового телевізора «Електрон», що коштував кілька місячних заробітних плат добрячого робітника... З другого боку, лунав дедалі виразніше голос мислячої, патріотично налаштованої української спільноти, яка вже не мирилася з участю особистості як гвинтика й сліпого виконавця чужих для українства кремлівських забаганок.

«Ми — українці!» Чи не вперше після кількох десятиліть примусового омосковлювання ці слова пролунали на повний голос гордо, твердо й усвідомлено. У неділю, 21 січня 1990 року, живий людський ланцюг завдовжки майже 800 кілометрів із трьох мільйонів українських громадян з’єднав Івано-Франківськ, Стрий, Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир і Київ. «Живий ланцюг», що й досі залишається найбільшою в історії одномоментною масовою подією, був приурочений до Дня Соборності України, який відтоді щороку відзначається як державне свято.

...А ще через три місяці, 3 квітня 1990-го, над львівською Ратушею здійнявся український синьо-жовтий прапор розміром 3 на 6 метрів. Депутати Львівської міської ради виявили чималу мужність, щоб проголосувати за підняття синьо-жовтого стягу, коли офіційними атрибутами влади в тодішніх СРСР і УРСР були тільки червоний прапор із серпом і молотом і червоно-лазуровий. Раніше, за кілька десятиліть, український прапор на львівській Ратуші майорів у листопаді 1918 року, а ще у червні 1941-го. А в Києві над куполом Верховної Ради синьо-жовте знамено замайоріло лише 4 вересня 1991-го — аж через півтора року після його підняття над Львовом.

Подалі від «червоних зірок»!

Липень 1990 року, проведений у військовій казармі Рівного, запам’ятався мені та іншим студентам-однокурсникам проходженням військових зборів. В умовах демократичних свобод, що ледь почали тоді формуватися, частина хлопців просто скористалася правом відмови від такого дедалі менш престижного атрибута, як погони офіцера. Більш далекоглядні вважали, що військову науку як невід’ємний складник національного розвитку таки треба опановувати, але — на новий, без «червоних зірок», манір. Адже тодішня Радянська армія, форму якої належало нам, хоч і недовго, носити, вже була не дуже привабливим і не дуже шляхетним утворенням. У недалекому минулому ця армія, очолювана одіозним маршалом Язовим, заплямувала себе десятирічною окупацією Афганістану. У 1989-му десантники з погонами «СА», озброєні саперними лопатками, розганяли мирних мітингувальників на центральній площі Тбілісі. У межах формально ще «єдиної» імперії на межі 80—90-х палали міжнаціональні конфлікти на Закавказзі та в Середній Азії, і всі знали, що «полінців» у ті масштабні вогнища добре підкидали саме військові.

А по сусідству були Польща, Румунія, Чехословаччина, Угорщина та інші держави — вимушені члени так званого Варшавського договору, де абревіатуру «СССР» у місцевих перекладах (на кшталт польського «Zwiazek Radziecki») мільйони людей уже вимовляли презирливо, з відкритою ненавистю, як синонім усього відсталого, недолугого та просто шкідливого для нормального людського життя... І вже одна за одною падали в 1990-му недавні імперії прорадянських царьків Чаушеску, Ярузельського, Хонеккера, вивільняючи народам Східної Європи простір для нового, демократичного та заможного майбутнього.

Усвідомлення історії — не кожному доступна річ

Будьмо відверті: у 1990-му, коли декларація саме й народилась, її значення для історії та кожного окремо усвідомлювали далеко не всі... Чималу частку навіть «осувереніної» з 16 липня 1990 року Української РСР становило просто «населення» — проштамповане компартійними гаслами, звикле жити й навіть думати за командою і просто не зіпсоване схильністю аналізувати й критично сприймати події. У цьому я мав змогу переконатися, коли у другій половині 1990-го проходив переддипломну журналістську практику в одній з обласних газет Донецька. «Комсомол ответил «есть», «У советских собственная гордость», «Ленин и теперь живее всех живых!» — такими були на Донбасі типові газетні заголовки навіть пізньорадянської доби, коли на політичному небосхилі вже давав про себе знати Народний рух України, коли весь цвіт інтелігенції Львова та Києва захоплювався особистостями нещодавніх політичних в’язнів режиму: Василя Стуса, Степана Хмари, Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола. Коли, зрештою, будь-яка мисляча й читаюча людина вже не могла без огиди згадувати про події часів ленінізму й сталінізму...

Запам’ятався випадок з кінця 80-х, коли генсека Горбачова разом із його нерозлучною Раїсою Максимівною зустрічав «для колориту» на донецькому летовищі такий собі кремезний гегемон-пролетарій-шахтар. Нібито щойно піднявшись із шахти й не розуміючи, що таке дивне діється навкруги, цей абориген Донецька, а може, ще й повоєнного Сталіного, рясно потішив генсека з його свитою словами: «Не понимаю я этих националистов, чего им надо! По мне, так все едино: что «колбаса», что «ковбаса», — лишь бы она была!» На жаль, гіркі плоди тієї нерозбірливості «всеядні» щодо національної ідентифікації пролетарі Донецька пожинають і сьогодні: тільки вже в умовах відвертої чужеземної окупації, що давно не пахне смачно, й тим більше не тією самою «колбасою».

Акт, який довго буде актуальним

Повертаючись до дати 16 липня 1990 року, варто зазначити: цього дня Україна зробила потужний крок до реальної, а не бутафорської, як раніше, незалежності. Декларація про суверенітет стала тим омріяним багатьма поколіннями українців історичним документом, що, без сумніву, випередив свій час. Декларація визначила долю і майбутнє всього українського народу, проголосила новий підхід до розуміння статусу України в системі міжнародних відносин.

По-перше, це була програма побудови незалежної держави. Саме в цьому документі Верховна Рада УРСР проголосила суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Від імені українського народу могла виступати тільки Верховна Рада. Територія України в наявних кордонах проголошувалася недоторканою. Визначено було також виключне право українського народу на володіння, користування й розпорядження національним багатством України.

Одна з головних тез декларації стосувалося громадянства. Декларувалося, зокрема, громадянство України: «усі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Проголошена економічна самостійність України — ще одна невід’ємна складова документа. Саме 16 липня 1990 року вперше пролунав намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за потреби ввести власну грошову одиницю. Зрештою, визначено самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного та духовного розвитку української нації.

Саме в декларації було проголошено на весь світ право України на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки, а ще — взято державою зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю.

Документ, ухвалений Верховною Радою, офіційно наділяв Україну правом реалізувати власну зовнішню політику, яка у декларації вбачалася як нейтральна й першочергово продиктована забезпеченням національних інтересів держави.

Загалом Декларація про державний суверенітет України створила підгрунтя для республіканської законотворчості, незалежності від союзного законодавства й стала основою для подальшого ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991-го. Отже, трохи більше, ніж через рік після 16 липня 1990-го Україна була проголошена незалежною демократичною державою й остаточно виведена зі складу СРСР.

На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року незалежність України була суцільно підтримана шляхом волевиявлення громадян, і це знаменувало собою початок нової епохи у розвитку нашої держави.

21 січня 1990 року. «Живий ланцюг» у Львові.
Фото https://zaxid.net.