За цими зруйнованими фронтонами важко розгледіти велич і розкіш палацу Сангушків.

Хоч як парадоксально, але те, що ми наскільки любимо подорожувати, багато хто зрозумів саме під час карантину. Коли далекі поїздки і перельоти стали неможливі, почали задумуватись над тим, що непогано було б побувати хоча б за двадцять-тридцять кілометрів від дому. Виявляється, і там є, на що подивитись.

Хмельниччина могла б стати меккою для туристів. Адже за кількістю історичних та архітектурних пам’яток область — серед лідерів у країні. Замки, фортеці, старовинні церкви і споруди розкидані по всьому краю. Не кажучи про цілі міста і містечка, які можуть бути перлинами на туристичній карті країни...

Ну от, здавалося б, нарешті настав і їхній зоряний час. Та море туристів так і не виплеснулось на їхні береги. Чому?

Відповідь на це запитання вкотре спробували знайти в ОДА під час засідання робочої групи, що розробляє програми розвитку туризму в області на наступних п’ять років. Вона має стати важливою складовою загальної стратегією розвитку краю на 2021—2027 роки.

— Хмельниччина має значні можливості для розвитку туристичного та рекреаційного потенціалу. Зростання попиту на внутрішній туризм, у тому числі зелений, сільський та оздоровчо-лікувальний підвищить популярність пам’яток культурної спадщини, об’єктів природно-заповідного фонду, курортів та спонукатиме до подальшої популяризації місцевих традицій та промислів, — переконаний перший заступник голови ОДА Роман Примуш. — Але зараз туристично-рекреаційний потенціал області використовується недостатньо. І це пояснюється особливостями регіонального господарювання та слабкою промоцією регіону в Україні та за її межами.

Але чи тільки це стримує гостей?

Треба мати, що показати

Здавалося б, тут проблем не повинно бути. Список тільки пам’яток архітектури національного значення налічує майже 230 позицій. Але чи всі вони цікаві для туристів?

Як не прикро, доводиться визнати, що значна кількість об’єктів знаходиться не просто у непривабливому, але навіть в аварійному стані. Час від часу доводиться чути, що десь руйнуються мури, завалюються дахи, падають вежі...

Не так давно така звістка надійшла і з Ізяслава. Обвалилась стіна у палаці Сангушків. Тепер в ній зіяє отвір у півсотні квадратних метрів!

У XVII столітті новозбудований палац засяяв розкішшю і багатством, демонструючи велич його господарів. Тепер про його красу залишається лише здогадуватись, бо перед очима постає зруйнована аварійна споруда. На цьому фоні навіть останній обвал не видається чимось вражаючим. Тріщини йдуть по багатьох стінах будівлі, і лише справа часу, коли впаде наступна.

Латати дірки, укріпляти стіни, ремонтувати і реставрувати будівлю треба було вже давно. Але все впирається в кошти. Потрібних мільйонів немає ані в міській, ані в районній казні. Область також не може підтримати фінансово цей об’єкт. Пам’ятка загальнонаціональна — тож і відповідальність за неї має нести держава. А в неї до цього палацу руки не доходять. І невідомо, коли дійдуть.

Тож єдине, що змогли зробити в Ізяславі місцеві керманичі після аварії, це зібрати комісію, скласти акт про руйнування, передати дані в обласне управління культури... А тепер хочуть звернутись по допомогу до Міністерства культури. Причому йдеться не про фінансування масштабних робіт — треба хоча б огородити аварійну споруду, котра стала небезпечною.

Хто має взятись за все це, незрозуміло. Бо виявляється, що у палацу навіть немає власника. Формально він не належить територіальній громаді. А лише власник може замовити документацію на ремонтні роботи, просити про виділення коштів та й взагалі нести відповідальність за історичну пам’ятку. Тож яка її подальша доля, незрозуміло.

Частина місцевих жителів переконана, що про відновлення палацу вже не може бути й мови, мовляв, для чого вкладати справді величезні кошти у ці руїни. Але є й інша думка. Палац — це не просто частина історії міста. Це ще й цікавий інвестиційний об’єкт. Якби його вдалося відновити, він був би не менш цікавим, ніж найвеличніші палаци багатьох європейських столиць. А якщо так, то й перспектива успішного туристичного бізнесу була б цілком реальною.

Сьогодні в місті налічується майже півтора десятка історичних пам’яток загальнодержавного значення. Знайти стільки ж успішно працюючих підприємств важкувато. А відтак вкладення в туристичний бізнес можна вважати значно перспективнішими, ніж у будь-яку галузь.

Теоретично все зрозуміло. Але на практиці мало що змінюється — палац руйнується десятиліттями, і всі навколо тільки розводять руками. Якщо ситуація не поліпшиться, важко сказати, скільки ще проживуть ці зруйновані будівлі. А не стане їх — про які туристичні принади можна буде вести мову?

Не фортецями єдиними

Якщо повернутись до туристичної стратегії краю, то вона може бути багатовекторною і не обмежуватись лише історичними та архітектурними об’єктами. Сільський туризм — яскравий приклад того, чим можна спокусити туристів: гарні пейзажі, здорова їжа, гостинні господарі — здається, це й все, що потрібно для успішного бізнесу. Так думали і в Грицеві, що у Шепетівському районі, коли створили один із перших не тільки в області, але й в країні кластер сільського туризму. І спочатку все йшло добре. У селі з’явилося кілька агроосель, котрі готові були приймати не тільки вітчизняних, а й закордонних гостей. Здавалось, ось нарешті знайдена золота жила, котра допоможе не тільки окремим родинам, а й всій громаді вийти на новий рівень. Та ні. З часом все почало занепадати. Торік із дев’яти агроосель свій бізнес продовжили тільки три. Про те, якого удару підприємництву завдала епідемія цьогоріч, уже й говорити не доводиться.

Тому, що розпався кластер, а у місцевих жителів щезла підприємницька зацікавленість, посприяло чимало різних чинників. Хтось говорить про те, що не стало лідера, котрий підтримував би вогнище цієї ідеї. Когось не задовольняють отримані прибутки. А для когось стало зрозумілим, що потенціалу місцевих підприємців замало, щоб допомогти розвитку населеного пункту. А без цього неможливо вести мову про подальшу популяризацію Грицева.

Словом, навіть у тих, хто з великим ентузіазмом брався за цю справу кілька років тому, опустились руки. Продовжувати її без будь-якої підтримки підприємці вже не можуть, та й не хочуть.

Хоча ідея все ще витає в повітрі. Деякі філії служби зайнятості навіть проводили семінари, де безробітних навчали, як організувати сільський туризм. Під час навчання все видається просто: треба прибратись у хаті, наварити доброго борщу, навчитись хоч якомусь ремеслу, щоб демонструвати та навчати цьому приїжджих, вивчити хоч кілька місцевих пісень або заграти на сопілці...

Але чи готові на все це дивитись туристи? І чи хочуть платити за це? А головне — чи зможуть добратись до мальовничих куточків. Адже чимало з них у такій глуші...

У департаменті економічного розвитку, курортів і туризму ОДА вважають, що успішному розвитку туризму заважає відсутність ефективного менеджменту на місцях. Для покращення управління галуззю навіть запропонували розділити область на п’ять локальних осередків туризму зі своїми «туристичними магнітами». І в цьому є раціональне зерно. Але одного магніту мало, щоб запрацював великий і складний механізм.

Дороги, зручний транспорт, розвинена торгівля і сфера послуг, готелі і достойні заклади харчування, можливість медичного обслуговування — без всього цього не запрацює туристичний бізнес.

Однієї «коштовності» — історичної, архітектурної, природної чи навіть кулінарної — замало. Спочатку добре повинна жити вся територія і впевнено розвиватись її громада. Тільки успішні і багаті можуть володіти реальними коштовностями, якими хочуть любуватись інші. В руках жебраків вони втрачають всю свою цінність і привабливість.


Туристи завжди залишаються бажаними гостями для Ізяславщини.

Фото із архіву Хмельницької ОДА.