На знімку: 1990 рік. Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у сесійному залі Верховної Ради 12-го скликання (першого демократичного скликання).

Розмова з першим Президентом Леонідом Кравчуком з нагоди тридцятиріччя Декларації про державний суверенітет нашої країни не випадкова. У 1990 році він очолював Верховну Раду Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка й ухвалювала цей державотворчий документ. Ми поцікавилися в політика: які передумови були для історичного голосування, які настрої панували за межами країни і чи існують ризики для нашої сучасної суверенності?

— В усіх процесах, пов’язаних із розпадом Радянського Союзу, Україна йшла на передовій. На ваш погляд, як так сталося, що свою Декларацію про державний суверенітет ми приймали далеко не першими серед союзних республік?

— Питання полягало в складнощах нашого політичного бомонду. Ідею суверенітету проголосив Центральний комітет комуністичної партії. Ми зібралися на пленум і дебатували про те, що в Радянському Союзі відбуваються дуже складні процеси. Для того, щоб іти в ногу із ситуацією, яка складається в Україні, нам потрібно було визначитися з приводу позиції комуністичної партії щодо суверенітету. Перша група членів ЦК висловилася за економічний суверенітет. І перший проект документа, який підготували пленумом, так і називався «Про економічний суверенітет України». Але час ішов, і в комуністичній партії утворилася демократична платформа. Це було досить умовно, але так вона називалася. І ця платформа виступила за суверенітет України не як держави, а як республіки. Все це було дуже важливо, кожне слово мало відповідне навантаження і відповідне значення. Після довгих і тривалих дебатів все ж ЦК погодився на те, щоб змінити назву, і вона стала такою: «Декларація про суверенітет республіки України» — тобто радянської соціалістичної республіки, а не держави. Ось на цьому спроби змінити щось на фоні подій, які відбувалися всередині компартії, і зупинилися.

Політичний бомонд України розділився. Ми в Києві дивилися на процеси, які відбуваються в Москві, й також робили свої спроби. Адже Москва для всіх була орієнтиром. Але поки Росія не прийняла свій документ про суверенітет уже на чолі з Єльциним, ми не могли домовитися. Нам потрібен був приклад. І от коли Москва в червні ухвалила Декларацію про суверенітет Росії, Україна почала реально готуватися до прийняття своєї декларації. Таким чином, ми запізнилися, бо не були внутрішньо підготовлені. Ну, і через цю давню традицію, за якою Україна звикла оглядатися на Москву. Якщо говорити відверто, то й нині ще ця традиція не відійшла в минуле. Частина наших співвітчизників і в парламенті, і поза ним досі їздять у Кремль. Для них Москва як була, так і залишилися орієнтиром. То що вже казати про часи, коли Комуністична партія України становила 3,5 мільйона осіб? Це була друга за величиною комуністична партія Радянського Союзу.

— Чи можете пригадати, як ми ухвалювали свою суверенність?

— Я був членом комісії, яка готувала документ про суверенітет, а очолював цю групу професор, доктор наук С. Дорогунцов, комуніст. І я тоді був членом комуністичної партії. Це не виходило за якісь рамки. Нам вдалося підготувати проект документа, й треба віддати належне — не було великої боротьби і глибокої дискусії під час його прийняття. Єдине питання, яке виникало, і воно було зафіксоване, що Україна проголошує себе без’ядерною державою. До речі, цю пропозицію вніс відомий усім Іван Драч. І ця позиція була проголосована окремо. В проекті декларації, який підготувала група, такого положення не було.

Обговорювали тоді ще одне дуже важливе положення. Оскільки на той час ще не існувало української конституції, то група народних депутатів демократичного крила виступила з пропозицією записати, щоб ця Декларація набула сили Конституції. Така дискусія була, і розглядалася можливість записати це в преамбулі. Але після обговорення дійшли висновку, що конституція — це основний документ, і декларація, при всій повазі, не вбирає в себе конституційні норми, які стосуються життя і розвитку держави. Коли поставили декларацію на голосування, її прийняли. Були радощі в залі. Але тут же виникло питання: чи може сама Декларація за назвою та за характером визначати Незалежність України як держави? І висновок був такий — ні. Сама її назва не відповідає цьому змісту. Вона ставить багато важливих питань, відкриває дорогу до більш глибокого осмислення процесів, які відбуваються в державі, а точніше, в республіці, але радянським духом від неї не просто пахне, а несе. І було багато народних депутатів, які на цьому наголошували.

Саме тому одразу після ухвалення Декларації та під впливом всесоюзного референдуму, який оголосив тоді ще Михайло Горбачов, а також під впливом інших проблем, які виникали і в Москві, і в Києві, ми почали готуватися до прийняття Акта про державну Незалежність України, який ухвалили 24 серпня 1991 року. Чи можна сказати, що в цьому процесі відіграла позитивну роль Декларація? Відповідаю: «Так». Під впливом формулювань і обговорення, під впливом нашого документа, і російського, та інших союзних країн думки депутатів ставали більш радикальними та глибокими і орієнтованими на Незалежність. У Декларації більшість народних депутатів заявили про суверенітет, але в рамках Радянського Союзу. В ній ішлося здебільшого про економічні та соціальні права та блага. Особливо наголошували тоді на сплаті податків, бо наші економічні показники були дуже високими, а частину прибутку доводилося віддавати. Саме навколо цього точилася активна дискусія.

Питання Незалежності було більш радикальним, і його поставили пізніше. Ініціатором, як пам’ятаєте, стала молодь України. Студенти вийшли на Майдан, як тоді казали, на Революцію на граніті, й офіційно вимагали виходу з Радянського Союзу. Верховна Рада, яку я тоді очолював, прийняла рішення — дати можливість керівникам цієї Революції на граніті виступити на сесії Верховної Ради й викласти свою позицію. Це активно підтримували народні депутати демократичного спрямування. Ми винесли це питання на сесію, і студенти мали можливість чітко поставити свої завдання перед Україною як державою. Саме тоді прямо сформулювали питання про вихід України з Радянського Союзу. І після цього ми всі почали готуватися до серпня 1991 року. Але знову ж таки різні політичні сили — по різному. Така історія.

— Коли ухвалювали Декларацію, чи розуміли ви тоді, що попереду Незалежність, і що вона так близько? І чи могли подумати, що ми дійдемо до того, що на цю суверенність зазіхатиме Росія, що на сході країни буде така ситуація, яку маємо сьогодні?

— Деякі наші політики, коли виступають із трибуни або на різних ток-шоу, то складається враження, що вони все передбачають, все знають і ніколи не помиляються. Я не належу до такої категорії людей. Скажу, що відчував: відбуваються дуже складні процеси. Бачив, як вони проходять у Прибалтиці й у всіх республіках. Розумів, що ці процеси можуть бути глибокими і що Радянський Союз має змінитися як форма. Але на першому етапі я підходив до вирішення корінного історичного питання про Незалежність України, яке потім змінило нашу країну і знищило Радянський Союз, по-інакшому. Я був прихильником конфедерації. І коли ми зустрілися з Борисом Єльциним, то дуже серйозно обговорювали це питання — чи можна думати, щоб замінити федеративний устрій Радянського Союзу конфедерацією, за прикладом, ну, скажімо, Швейцарії. Але на цій зустрічі головував Михайло Горбачов, і він виступив категорично проти цього, і його підтримала більшість — і депутатів, і членів Ради Федерації.

А потім процеси повернули в інше русло. Після ГКЧП 19 серпня 1991 року до України приїхав командуючий сухопутними військами СРСР Валентин Вареніков, а з ним група військових прихильників Радянського Союзу. Вони вимагали зібрати Верховну Раду й підтримати ГКЧП. І це реалізовувалося у вимогливій та настирній формі. Навіть були натяки й залякування з приводу того, що підтримати ГКЧП можна й без України, але тоді невідомою буде її історична доля. Я зміг на це відповісти, сказавши, що Україна є республікою, яка має відповідні повноваження і права. Що ми прийняли Декларацію, яка проголосила суверенітет, що в нашій державі відбуваються дуже глибокі й серйозні процеси і що ми не можемо механічно перейняти те, що пропонує нам Москва і ви, «господін Варєніков», як представник ГКЧП. А ще я сказав, що не можу зібрати Верховну Раду з однієї причини — я не читав жодних документів, прийнятих на ГКЧП. А він мені й каже: « Так, по радіо передавали». Відповів йому: «По радіо ви можете слухати, а мені треба документи роздати кожному народному депутатові, щоб він міг ознайомитися з ними, провести засідання відповідних комісій, і тільки тоді можна виносити будь-яке питання на сесію». І Вареніков поїхав у Москву.

А вже тоді виникло питання: домовлятися з Москвою, з політичним класом Радянського Союзу, з політбюро Росії (бо на той час ще існували партії) не можливо. Саме тоді гучно пролунала теза про зібрання позачергової сесії з виходом на Акт про державну Незалежність. Цей документ — уже історія. Він проголошував не суверенітет, і це була не декларація. За нього проголосувало навіть більше народних депутатів, аніж становить конституційна більшість. Це була надзвичайна подія — в залі вирувало свято, співали, танцювали. Таке було піднесення, що, пригадую, думав, що вже не зможу управляти тим залом. Люди були під емоціями і під впливом.

Але з’ясувалося, що це ще не кінцева крапка і потрібно йти далі й готуватися до референдуму. Без нього України незалежної не було б. Її з’їли б самі українці. Повернімося до грудня 1991 року. Винесення на референдум питання про Незалежність дозволило нам забезпечити себе волею народу. І це дуже важливо. Після цього на засіданнях Верховної Ради не раз виносилося питання про скасування рішення Біловезької угоди та денонсацію цього документа. Підкреслюю, не один раз. У таких випадках я виходив на трибуну і казав дві речі: Верховна Рада України може приймати будь-яке рішення, але відмінити референдум вона не може. Тому що це пряме волевиявлення. І ще один момент — із 24 серпня до 1 грудня Незалежність України не визнала ані одна держава світу. Я запитував: чому? Тому що Верховна Рада не могла відмінити підсумки всесоюзного референдуму. Але все ж ми змогли прийняти документи в строгій відповідності до міжнародного права.

— З огляду на ці події, можна зробити висновок про те, що всі документи, які стосуються державотворення, ми вже ухвалили. На ваш погляд, будівництво нашої незалежної держави вже завершене? Чи на нас ще можуть чекати рішення такої державної ваги, як Декларація про суверенітет чи проголошення незалежності?

— Думаю, що дуже багато основоположних рішень уже прийнято. Найголовніше серед них — це проведення референдуму, під час якого більше 90 відсотків громадян висловилися за Незалежність України. Це вже історія, яку не змінити. Є рішення, прийняте в Біловезькій пущі, про денонсацію Радянського Союзу, і Верховна Рада проголосувала за нього. Уже немає підстав, щоб на основі якихось документів розвернути Україну назад. Але є небезпека внутрішня. Бо й досі триває по суті війна політичних сил України. Нині фракції, політичні групи й партії не можуть домовитися про найскладніші питання життя України. Скажімо, про мир у Донбасі, про реформи, чи з приводу питань політичної орієнтації на Захід, хоч це вже й у Конституції записано… Але небезпека є, і Росія використовує ці наші внутрішні проблеми, щоб постійно нагадувати, що сила на її боці і що вона буде застосовувати не історичні документи минулого, а сьогоднішні.
От, скажімо, прийняли дуже невдалий документ Мінських угод. Підкреслюю — з допомогою Петра Порошенка. В ньому записано, що спочатку треба провести вибори, а тільки потім — безпека і кордони. Кожному, навіть дуже недосвідченому, політику, видно, що на Донбасі ані атома, ані молекули українського не існує. Там є багато людей, які зі мною спілкуються і передають в Київ із окупованих територій їхні шкільні підручники. В них не просто немає нічого українського, там негативне, а часто й відверто вороже ставлення до України. Я запитую: якщо там немає нічого українського, немає українських партій і ЗМІ, як провести українські вибори за українськими законами? Мовчать! Кажуть: треба. І це каже, в тому числі, й частина народних депутатів. Маючи таку політичну палітру, не врегульовану духовно, політично й історично ситуацію, як сьогодні, ми маємо бути пильними. Бо загрози незалежності завжди існують. Але в даному разі вони вже іншого характеру та іншого порядку. Зараз ідеться про інше — про допомогу Україні здобути мир, повернути територіальну цілісність. Замість того, щоб говорити пусті нікчемні слова, політикам треба зробити все, щоб об’єднатися. Тоді всі побачать, що перед загрозами, які в нас є, ми єдині.

Натомість у нас шість ток-шоу на провідних каналах із ранку до вечора балаболять і ставлять під сумнів будь-які досягнення. Починають із того, що погано, і закінчують тим, що буде ще гірше — що Україна не витримає і на нас чекає біда. Я таким панам хочу побажати, щоб їм вискочив не один, а по два тіпуни на язиках. Україна важко, але будується. Веде неймовірну боротьбу, але живе й рухається вперед. Багато подібних пророків уже давно в сирій землі, а Україна була і буде.

— Давайте на завершення поговоримо про наші позитивні тенденції.

— Нині Президент Володимир Зеленський і його команда докладають багато зусиль і не завжди без успіху, завдяки яким ми рухаємося вперед. Захід це бачить і підтримує нас. Можливо, не так, як нам хотілося б, але все ж. Ми прийняли дуже багато законів і підзаконних актів, які зафундаментували український курс на Незалежність. Нарешті можу сказати, що українська влада, маю на увазі передусім Президента, не гниє з голови. Для мене це момент істини. Можу засвідчити, що корупції на олімпі нині немає, і вірю в те, що не буде. А значить, ми поступово позбудемося її на всіх рівнях життя. Хабарник у нас звик брати все, що тільки може, але нині він вже бачить, що його ловлять, і ловлять серйозно. Є в нас і позитив, і негатив. Як людина, котра стояла біля витоків цього всього процесу, прожила три окупації — польську, німецьку і радянську, була в комуністичній владі, Головою Верховної Ради, Президентом і політиком, я можу сказати: вірю в те, що думки кожного політика і кожної політичної партії, кожної людини, яку б вона філософію не сповідувала, повинні відштовхуватися від того, що ми живемо на цій землі. Україна жила, живе і буде жити!

— Дякую за розмову!

Фото Володимира САМОХОЦЬКОГО (з фондів Укрінформу).