Життя Івана Липи (1865—1923 рр.), відомого громадського і політичного діяча, письменника, а за фахом — лікаря, своєрідно втілює соборність України, адже він народився в Керчі, а знайшов вічний спокій в містечку Винники, біля Львова. Жив на Полтавщині, в Харкові, Одесі, Кам’янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР, в Карпатах. Буремні часи не сприяли всебічному прояву письменницького таланту — а писав він поезії, оповідання, казки, нариси, спомини, притчі, бо один із засновників «Братства Тарасівців» політично гартувався в царській в’язниці, активно працював у керівництві партії соціалістів-самостійників, виконував обов’язки комісара Одеси, міністра віросповідань Української Народної Республіки.

Клятва на могилі Великого Поета

Життєве кредо Липи передають такі слова з його притчі «Колесо Життя»: «Єдине багатство на землі — то багатство душі». Чистої душі, як зазначає далі, не компенсувати ні владою, ні вченістю, ні багатством («золотом»).

Як спадкоємець Шевченка він мав україноцентричний світогляд. На противагу несвідомому малоросійству і аполітичному «українофільству» однодумці Липи з «Братства Тарасівців» творили таємну організацію «свідомих українців». Її початком вважають відвідини влітку 1891 року могили Тараса Шевченка студентами Михайлом Базькевичем, Миколою Байздренком, Іваном Липою і дрібним урядовцем Віталієм Боровиком, які присяглися присвятити своє життя втіленню ідей Великого Поета. Тоді, як згадував Липа, «виплило з глибини душі те, що таїлося досі там, десь-десь на самісінькому споді її».

Спочатку осердям товариства був Харків, але жандармерія вистежила. Івана Липу засудили за спробу «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Вийшов з тюрми через 13 місяців під нагляд поліції. Після погрому харківської організації центром «Братства» став Київ, і, вважається, що воно проіснувало до 1898 року. Окрім Києва, осередки діяли в інших містах, зокрема, Одесі, Полтаві, Лубнах. Серед його діячів називають ідеолога національного визволення Миколу Міхновського, видатних письменників Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка.

Ідеологічні засади «Братства Тарасівців» обґрунтував Іван Липа. Вони були проголошені 1893 року на Шевченківських поминках, а відтак у доповненому варіанті надруковані в львівському часописі «Правда» під назвою «Profession de foi молодих українців» («Символ віри молодих українців»). Його ідеї пропагували Михайло Коцюбинський у казці-алегорії «Хо» і Борис Грінченко (Вартовий) у «Листах з Наддніпрянської України». Мета товариства передана однозначно: «Ми стоїмо за повну автономію усіх народів, за дрібну децентралізацію, як у інших народів, так і на Україні. Таке наше бажання випливає з того, що такий лад практикою й наукою виявляється поки найморальнішим і найкращим для кожної людини». Щоправда, поет Володимир Самійленко писав про «цілком самостійницький характер» тарасівців. Проте програмний документ не підтверджує такої думки, хоч нема сумніву, що деякі члени товариства, зокрема Міхновський, дотримувалися самостійницьких поглядів. А в Галичині вже тоді ідею самостійності України обґрунтував молодий ідеолог радикальної партії Юліан Бачинський у праці «Україна irredenta».

У боротьбі за права свого народу

У програмі тарасівців зазначається: «Розмаїті народи в Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробуту, до свідомості тільки лишаючися на рідному ґрунті».

До боротьби за права свого народу Липа приєднався уже під час навчання у гімназії (1878—1887 рр.), коли поринув у роботу підпільних юнацьких організацій, що не залишилося поза увагою вчителів. У помешканні його, восьмикласника, вчителі навіть проводили обшук. Як наслідок — «четвірка» за поведінку після закінчення гімназії закривала дорогу до навчання у вишах не лише в Москві й Петербурзі, а й навіть у Києві.

Юнак, який мріє стати лікарем, вступає на медичний факультет Харківського університету. Для студента відкривається широке поле для спілкування з інтелігенцією міста, що на той час було центром українського національного відродження на Лівобережній Україні. Серед визначних діячів назвемо мовознавця і філософа мови Олександра Потебню, історика Дмитра Багалія, фольклориста, етнолога і літературознавця Миколу Сумцова, педагога Христину Алчевську, родини Русових і Єфименків та інших.

У Харкові студент Липа потрапляє до в’язниці, на Холодній горі. Підставою для арешту була бандероль з українською літературою, яку надіслала на його ім’я з Галичини Ольга Франко. Перебування в ув’язненні зумовило переосмислення сенсу життя борця за волю України, який готовий умерти за свій край.

Після звільнення юнак прагне завершити університетську освіту. Долаючи різні перепони, домагається права навчатися в Казані. Після отримання диплома влаштовується працювати лікарем на Одещині, в чому йому сприяв знаний меценат Євген Чикаленко. Згодом Липа, звинувачений у антидержавній діяльності, змушений переїхати на Полтавщину. Його сумлінна праця сприяла перетворенню лікарні на своєрідний культурний осередок.

Як земський лікар Іван Липа працював напружено, бо мусив не лише приймати хворих, а й опікуватися сиротами. Особливо виснажувала праця у період епідемій. Днями доводилося надавати допомогу десяткам хворих, а ще об’їжджати хутори в своїй окрузі. Для літературної творчості залишався лише нічний час.

Твори Івана Липи побачили світ у відомому львівському часописі «Літературно-науковий вісник», інших виданнях. Окрім поезії і прози, писав публіцистику, в якій порушував актуальні політичні проблеми, привертав увагу до жалюгідного стану охорони здоров’я.

На початку 1902 року Іван Липа переїжджає в Одесу. Попри негаразди з працевлаштуванням за фахом, він поринув у громадську роботу. Позиції Липи ґрунтуються на безкомпромісній україноцентричності, що підтверджують такі слова: «Минули для нас ті часи, коли Гоголь, Потапенко, Короленко і т. д. з спокійною совістю пристали до загальноросійської течії. Тоді ще Україна була німа, а зараз вона сказала своє серйозне слово: або тут, або там…»

Він пише новели, оповідання, казки-притчі. В казці про Брехайла й Помагайла Липа дорікає краянам: «От так і досі вони ходять по нашій великій Україні і ситі й обуті, ще й гроші по кишенях бряжчать, і начальство їх любить і заступається раз-у-раз за них, а наші українці тільки потилиці чухають та й годі».

Молодий лікар долучається до творення в Одесі осередку Товариства «Просвіта», обирається до його правління. Після поразки революції 1905—1907 років царський уряд посилює репресії проти українського культурного відродження, але одеська громада не занепадає духом: організовує «Український клуб Одеси», а згодом — культурно-просвітницьке товариство «Українська хата». Окрім того, Іванові Липі доводиться приділяти увагу навчанню сина Юрія, який увійшов у вітчизняну історію як ідеолог національного визволення.

Прихильник незалежної церкви

Перша світова війна вселила надію на можливість визволення українського народу. Липа стає членом українського керівничого комітету в Одесі. Уже в 1917 році Івана Липу обирають комісаром одного з районів причорноморського міста. Разом із сином Юрієм він відкриває видавництво «Народній Стяг», публікує свої дописи на політичні теми в газетах. Ставши комісаром Одеси, Іван Липа дбає про забезпечення життєдіяльності міста в непростий революційний період. Він сприяє українізації Одеси, бо «всі чини повинні знати українську мову», для чого будуть відкриті курси. Проте за часів гетьманату Скоропадського він повертається до праці за фахом, стає лікарським інспектором міста.

У часи Директорії УНР Івана Липу затверджено міністром віросповідань. До цього йому вдається уникнути арешту денікінцями, а наслідком міг бути розстріл противника відновлення імперії. Тоді він вступає до партії самостійників-соціалістів, яку очолював ідеолог революційного націоналізму Микола Міхновський. Підпис Липи стоїть на документі, що передбачає створення Української Автокефальної Православної Церкви, відокремленої від Московського патріархату. Міністр докладав зусиль, щоб національна церква не догоджала чиновництву, як діяло православне духовенство за царизму, а була ближче до своїх вірян. Очільник міністерства дбав про видання україномовної релігійної літератури.

Як відомо, в тих складних міжнародних умовах Українська Народна Республіка не змогла утриматись. Іван Липа опинився на території Польщі. Працював лікарем у таборах інтернованих, входив до управи Червоного Хреста, став головою новоствореного Блакитного Хреста, який мав завдання гуртувати благочинні товариства в еміграції.

Після Ризької угоди поляків із совєтами, які поділили Україну, Іван Липа повернувся до лікарської практики. Останнє місце його праці — лікарня в містечку Винники під Львовом, де помер від тяжкої хвороби. За дозволом митрополита Андрея Шептицького, православного Івана Липу провів в останню дорогу греко-католицький священик.

Олег ГРИНІВ, професор.

Львів.