Багатьом із нас ще з дитинства відомий Лис Микита — хитрий, відважний, дотепний, хазяйновитий, капосний, красномовний, розсудливий герой віршованих казок Івана Франка. За словами видатного письменника, він запозичив ім’я цього персонажа з різних фольклорних джерел, «з часів, коли ще звірі говорили», надавши йому української національної подоби. У Франковій поемі Лис Микита походить із карпатських країв, з Бойківщини.

І ось майже через шістдесят років після першого видання твору цей герой раптом «вигулькує» за сотні кілометрів від Карпат — у Мюнхені. Там його іменем у 1948-му було названо сатирично-гумористичний журнал емігрантів з України. Несолодко жилося тим, хто гнаний війною вимушено залишив рідну землю і тимчасово мешкав у таборах для переміщених осіб та намагався налагодити своє життя в чужій стороні, у країнах Західної Європи і за морями-океанами. Заснування часопису «Лис Микита» — це своєрідна ілюстрація характерних для українців рис, які можна, зокрема, передати висловами «Вдармо лихом об землю», «Сміх крізь сльози», «Де наше не пропадало», «Дай боже жартувати, аби не плакати»...

Через два роки з часу виходу першого номера часопису його ініціатори й творці переїздять до США, де спочатку в Нью-Йорку, а потім у Детройті продовжують його регулярний випуск — аж до кінця вісімдесятих років, коли вийшов останній номер «Лиса Микити».

Чому ми згадуємо сьогодні в «Голосі України» про цей, скажемо без перебільшення, унікальний журнал? Річ у тім, що цьогорічною весною у відомому, одному з найстаріших в Україні, видавництві «Либідь» вийшла книжка

«Право на сміх» — перше видання із задуманої «Антології сатири і гумору української діаспори». І воно повністю складене із текстів та карикатур часопису «Лис Микита» за його багатолітню історію.

Епіграфом до видання стали слова Івана Евентуального (псевдонім українського емігранта, поета-сатирика Анатолія Калиновського): «Усе забрала в нас Москва — і Батьківщину, і права. Живем, як бідні родичі, від хат зберігши лиш ключі. І мовчимо. Але, але... Не є ще нам так справді зле, коли серед терпінь усіх ми право маємо на сміх».

Це вистраждане нелегким емігрантським буттям, дароване свободою західної демократії право на сміх втілювалося в кожному випуску «Лиса Микити». Над ким сміються його автори? Передусім над собою, над різноликим емігрантським плем’ям і його невлаштованим поки що життям. Ця тема охоплює різні аспекти і жанри — від анекдотів і гуморесок про поневіряння емігрантів до дотепних полемік з американською й українською пресою щодо цього життя. Ось, приміром, рядки з рубрики «Підслухане»: «А, то ви! Як же ж там з їздою до Канади?» — «Ну, треба ж-дати!» — «Треба ждати чи треба ж дати?» — «В тому й ціла таємниця!..» А ось репліка держсекретаря США Ачесона до президента Трумена: «Поки що нічого нам не загрожує, бо українці схвалили на вічу, що будуть боронити Америку». Або одна з нових коломийок: «Ой, пропала любов наша, ой зійшла нанівець, бо я дівка-бандерівка, а він мельниківець». Чи ось підпис під карикатурою: «Мамо, чи ми в кожну суботу мусимо бути українцями?»

Та якщо казати про критику на сторінках «Лиса Микити», то найбільше під її вогонь потрапляє політика в СРСР і радянській Україні та комуністичні вожді — від Сталіна до Черненка. Тематичний і жанровий діапазон цих публікацій теж широкий. Особливо влучними, дотепними й виразними є карикатури. Як от «Паніка в пеклі» — на смерть Сталіна, коли він жахає своєю появою чортів. Інша карикатура на Брежнєва з такою текстівкою: «За що дали Брежнєву медалю?» — «За геніальне ведення господарки». — «Як то?..» — «Сіяв в СССР, а збирав жнива в Америці». Або карикатура з діалогом андроповських часів: «Питають Андропова: Юрію Володимировичу! Чи ви певні, що народ піде за вами?» — «Піде! Якщо не за мною, то за Брежнєвим!..» У тому ж номері за 1983-й подаються «Шість головних совєтських парадоксів: «1. В СССР безробіття немає, але ніхто не працює. 2. Ніхто не працює, але продукція росте. 3. Продукція росте, але в крамницях пустка. 4. В крамницях пустка, але ніхто не вмирає з голоду. 5. Ніхто не вмирає з голоду, але всі є невдоволені. 6. Всі невдоволені, але всі голосують «за».

Мабуть, непросто було тим, хто формував це видання, вибрати з десятків номерів часопису «Лис Микита» найістотніше і найцікавіше та належним чином усе це подати на сторінках однієї книжки. Але вони, на наш погляд, блискуче впоралися з цим завданням. Верстка і добірка матеріалів видання «Право на сміх» здійснена на високому рівні і за їхнім змістом та тематикою, і за художнім оформленням.

Як сказано у короткому слові про авторство книжки, вона складалася зусиллями і волею, добрим наставлянням багатьох людей в Україні й діаспорі. І тут слід особливо відзначити дуже вдалий вибір видавництвом людини, яка здійснила упорядкування цього видання і написала передмову до нього. У цих ролях виступив визначний український письменник і громадський діяч академік Іван Дзюба. Власне, він став автором двох передмов: аналітично-оглядової «Нашого цвіту по всьому світу», присвяченої літературній творчості, зокрема й у царині сатири та гумору, представників різних поколінь української діаспори, і другої — «Гайдамаки за океаном» — докладне вступне слово про часопис «Лис Микита».

Першу з передмов Іван Михайлович починає із зауваги, що однією з особливих прикмет нескінченного українського сміху є те, що ми, українці, часто сміємося і за тих історичних катавасій, коли б мали плакати, а завершує сподіванням, що читачі оцінять дивовижну життєздатність нашої політичної еміграції-діаспори, яка навіть після втрати Батьківщини, за найтяжчої історичної катастрофи і, здавалося, світового тріумфу Зла не втратила віри в ідеали Свободи, що прийде на рідну землю, не розгубила віри у свій народ, який переживе найтяжчі часи.

У другій передмові, після представлення часопису «Лис Микита», Іван Дзюба висловлює сподівання, що сучасний український читач побачить, наскільки вільна думка гумористів і сатириків української діаспори у вільному світі була багатшою і потужнішою за те, що ми свого часу могли читати на сторінках «Перця» або в газетах радянської доби. Та й сучасним українським гумористам і сатирикам, на його думку, можна дечого повчитися у наших земляків-скитальців. Не тільки ж світу, що на «95 кварталі» чи у Вєрки Сердючки. Є можливості для творення інтелектуального українського гумору і сатири.

І ще він додає: «Мусимо оцінити творчий подвиг «Лиса Микити». Майже сорок років видання на чужині! Це унікальне явище в історії сатирико-гумористичної преси. Ні російська, ні польська, ніяка інша еміграція не змогли створити такого феномена. Не раз починали, та швидко вичерпувалися».

З виходом книжки «Право на сміх» сторінки цього справді унікального видання немов би оживають. Із зрозумілих причин «Лис Микита» у роки свого виходу не міг поширюватися в Україні. Але нині він прийшов-таки на рідну землю, з думками про яку творили його сторінки емігрант зі Львова Едвард Козак та його однодумці-побратими. І це перший крок у представленні антології сатири і гумору української діаспори. Чекаємо на наступні.

Цікаві факти

Крім казки, Іван Франко написав також віршовану політичну байку «Звірячий парламент», де Микита — політичний діяч.

Сам Франко про походження персонажа писав таке:

«Ся віршована казка, яку ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що у нас, між хрещеними людьми не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, — се не моя видумка, а має свою історію...»

Друге видання книги 1896-го має післямову «Хто такий Лис Микита і звідки він родом?». Усі наступні видання казки містять різну інформацію і відрізняються одне від одного.

Твір вперше проілюстрований у 1890 р. художником Теофілом Копистинським.

Лис Микита — персонаж казок Івана Франка «Лис Микита», «Фарбований лис» (збірник «Коли ще звірі говорили»), сатиричного вірша «Звірячий парламент» та інших. Екранізований в анімаційних фільмах виробництва УРСР і України в 1958-му і 2007-му.

Микита походить із бойків і мешкає десь на заході України. Його можна схарактеризувати як розсудливого, господарського, запасливого, а також відважного, хитрого, підступного та шахраюватого персонажа, схильного поглузувати з ворогів, безоглядно дошкуляючи їм різними капостями. Він переконаний сім’янин і дуже любить своїх дружину і дітей. Обмовлений недоброзичливцями, він змушений податися до Львова на царський суд. Але

Лис всіляко зволікає виконати цей грізний виклик, обдурюючи та заманюючи царських посланців у хитромудрі пастки. Врешті, прибувши на суд, Лис Микита, вміло граючи на царських почуттях, звинувачує своїх недругів у змові та викручується від покарання, пообіцявши цареві «скарб царя Гороха». На якийсь час його рятує красномовство і його талант публічного оратора. Коли його хитрощі виходять на яв, він вступає у двобій з головним суперником — Вовком Неситим і перемагає його не так силою, як підступністю.

В іншій казці про фарбованого лиса він хитрістю добивається великих посад і почестей, але, викривши себе, гине, розтерзаний розгніваним натовпом.

Із Вікіпедії.

«І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з сього погляду вона моя. Друге видання, що виходить у протягу трьох літ, дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народного оповідання, зумів дійсно присвоїти сей твір нашому народові».

Іван Франко.