Молодими були і щасливими.
 

І зараз Лозани живуть душа в душу.

Іван Степанович, якому у квітні виповнилося 80 літ, родом із села поблизу славетного водоспаду Шипіт, його на рік молодша суджена Юлія Павлівна — із села Орів Стрийського району на Львівщині. А познайомилися вони на Вінниччині: під час сезонних заробітчанських мандрівок разом розвантажували буряки на цукровому заводі. Легіню-верховинцю Івану з першого погляду впала в око красуня-галичанка Юлія (дівоче прізвище Колос). Але вони й досі вважають, що їхній зустрічі сприяв сам Всевишній.

Одруження справляли двічі — в тіснуватих оселях на батьківщинах наречених. За старосту був балакучий весельчак Василь Сенько, а за дружбів — двоюрідні брати молодого — Василь і Михайло Лозани. Гуляли до рання.

Чотири роки жили під стріхою батьків Лозанів, які мали восьмеро дітей, з них — п’ятеро синів. Згодом за лічені місяці звели в урочищі Луг неподалік потічка своє житло. Доклалися до швидкого будівництва родичі, особливо вуйки-майстри. Односельчанин Василь Костюк, котрий мурував хату, навідріз відмовився від платні, сказавши: «Якщо будеш гроші давати, то я буду хижу розбирати». Тоді було істинне цімборство-дружба, не те що тепер. А вікна й двері виготовив сам Іван, бо цю справу полюбив ще з юності.

Діти в родині з’являлися один за одним — мов сходинки до будинку: Анна, Ольга, Тетяна, Юлія, Іван, Володимир. Виросли, здобули освіту в технікумах та вишах. Батько не приховує, що після дочок особливо зрадів синам, бо вони — опора йому та продовжувачі прізвища...

Юлія Павлівна навчалася у Мукачівському сільгосптехнікумі на бухгалтера, майже все своє трудове життя присвятила цьому фаху у Пилипецькій сільраді. А Іван Степанович спочатку працював трактористом у передовому місцевому колгоспі ім. Леніна, а після закінчення Стрийського технікуму механізації та електрифікації став головним механіком. Техпарк вважався фундаментальним за колективного ладу, і доводилося контролювати стовідсоткову його готовність. Мало того, що землі орної було багато, а ще необхідно органічні та мінеральні добрива на поля вивозити, збіжжя транспортувати — завдань вистачало. Працювали від зорі до зорі, до мозолів і сьомого поту.

Та найбільше захоплення Івана Степановича — робота з деревом. Щоправда, своєму хобі дав волю лише на пенсії. Перелік саморобних виробів — хоч нанизуй: ліжка і шафи, столи та різні стільці, тумбочки й оригінальні вішалки... Ще й зі смаком оздоблює кожну річ.

Майстер своїми руками розширив площу літньої кухні, а під час реконструкції головного будинку перетворив горище на простору мансарду. Отак у туристичному Пилипці з’явилася ще одна агросадиба, до якої щороку радо заходить мандрівний люд.

Навіть нині, в поважному віці, ще й після перенесеного два роки тому інсульту Іван Степанович береться за своє улюблене діло: виготовляє кісся (держаки для кіс), кухонне начиння. Шкода, що майстерня на другому поверсі ще одного подвірного приміщення, і підніматися ноги болять. Син Іван, який часто приїжджає з Івано-Франківська, щоб підсобити батькам, має намір навіть розібрати столярню, аби тато зайве не витрачав сили на старості. Та поки що дозволу не отримав...

Недарма Іван Степанович пишається працелюбністю свого родоводу, зокрема, прадідом Шкиртою, який був газдою на всі гори: мав повно худоби-маржини, млин, валило, дві ступи... А Юлія Павлівна рада, що її родина — з числа справжніх патріотів-українців. До речі, в одній із кімнат нащадки на стіні дотепно оформили генеалогічне дерево з фотознімками близьких родичів.

Під час святкування ювілею подружнього життя діти хором запевняли, що добрі і працьовиті батьки, які завжди крокували пліч-о-пліч і жили душа в душу, стали для них взірцем. І, створюючи власні сім’ї, вони керувалися саме прикладом тата й мами.

Міжгірський район Закарпатської області.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ і з сімейного архіву Лозанів.