Саме тому так важливо, щоб епістолярний жанр не відійшов у минуле...
СМС, смайлики, тематичні картинки, дописи у соціальних мережах, придумані кимось вітання або посилання на опубліковані вже відео — ось майже повний перелік нинішнього спілкування між закоханими. Весь цей віртуальний вияв любові в ліпшому разі спливе в стрічці спогадів через рік-два (якщо адресат не видалив повідомлення). Тим часом любовних листів уже майже ніхто не пише. А шкода. Бо що згадаємо через десятиліття, чим зігріємо душу на старості, чим підтвердимо дітям, онукам і правнукам розповіді про минуле родини? Зрештою, в листах неодмінно присутня історична канва, тобто розповіді про тогочасні події, людей. Ось — приклади таких історій.
Листування з історичною канвою
Вона — учениця однієї із гірських шкіл. Він — молодий випускник технікуму, скерований у віддалений район на роботу. Іван та Анна зустрілися у літературному гуртку при редакції місцевої газети. Спільна любов до поетичного слова швидко переросла у взаємну симпатію.
Та як не закохатися в русяву довгокосу верховинку, котра так захоплено розповідала про Карпати, переповідала таємниці гір і полонин, водила дивними стежками легенд. Аромат різнотрав’я, краса навколишньої природи надихали на створення поетичних образів. Заквітчає юнак дівчину барвистими квітами — та й милується. Радіють тому своєму трепетному стану, насолоджуються першим коханням. Згодом воно надихатиме на творчість, а спогади про ці миті грітимуть не раз...
Їхнє кохання не пережило випробувань відстанню. Парубка забрали до армії. Вийшов гоноровим та навіть уже знаменитим поетом. Талановитий перспективний красень привертав погляди не однієї юнки. Зрештою, його серце розтануло. Одружився. Анна теж вийшла заміж ще під час його служби у війську.
Доля розкидала Івана та Анничку в різні боки. Обоє сповідували правду сімейної вірності. Однак листуватися не припинили, єднало спільне захоплення творчістю. Швидка на слово, із загостреним почуттям справедливості, подруга була його першим критиком і сповідником. Із нею можна було розмислювати про літературне життя, політичні процеси в країні, переповідати якісь перепалки із письменницькою братією, владою. Про колишні почуття не згадували — не личило, та й пригасали з роками. Мали поважні родини, роботу, що зобов’язувало дотримуватися пристойності та етикету.
«Ми зустрілися вже пенсіонерами. Кожен мав свої сім’ї, дітей та внуків. За спиною — вагомий багаж здобутків та не менше й проблем. Було про що дискутувати. Приїду на годину-дві до міста в особистих справах, за кавою обговорюємо суспільні процеси. Десь жартома згадаємо й наше юнацьке захоплення. Не раз просила повернути мої листи, адже для чого йому здалися? Іван не віддавав, збирався написати про своє перше кохання роман. Десь уже зачитував сторінки. Казав, що як вийде книжка — поверне мені ті паперові спогади», — розповідає Анна.
Івана не стало несподівано. Хоч і хворів, смерть завжди застає раптово. Згорьовані дружина, вся родина, ошелешені друзі. Звісно, й Анна. Після похорону попросила вдову повернути листи. Були між собою знайомі та навіть у добрих стосунках.
«Мені відмовили, скільки не просила. Тих листів було кілька сотень. Жаль, бо в тих дописах немає й натяку на якісь почуття мої до Івана чи навпаки. Історична канва там важливіша, бо за паперовим аналізом тогочасся я й сама написала би роман», — хвилюється співрозмовниця.
Анна наводить приклад. Якось надійшла бандероль. А в ній — десятки її ж листів, адресованих іншому відомому поетові. На той час він саме помер, і вдова надіслала ті ваговиті конверти із приписом: «Повертаю вам вашу молодість. Я любила свого чоловіка, і мені дорогі всі його справи та вподобання».
Адресатка дуже втішилася, адже там були й сторінки зі щоденника покійного. Була вдячна за те, що вдова — високого штибу жінка — вважала за обов’язок перед покійним не затаїти в собі не свою таємницю.
Шукала колишніх коханих покійного чоловіка
Софія та Ярослав зустрілися студентами. Зародилося справжнє кохання, яке загалом витримало три десятки років різних випробувань: добром і злом, фінансовими негараздами та якимись особливостями характерів кожного.
Попри те зберегли любов і довіру, дбайливе ставлення до своєї сім’ї.
Огорнена романтикою почуття, Соня довіряла своєму коханому в усьому. Юнак, відчуваючи таке розуміння та щире ставлення до себе, розповідав про свої колишні уподобання. Разом ходили на пошту, щоб він зателефонував комусь зі своїх друзів та навіть подруг. Не ревнувала. Розсудила: адже ті красуні (бачила на знімках) — уже в минулому, вибрав її, отже — вона найкраща.
Їхнє кохання витримало понад два роки розлуки, коли Ярослав після навчання поїхав за скеруванням на роботу. Листувалися. А після одруження забрав молоду дружину до себе. Повна довіра в усьому. Передав їй на зберігання навіть десятки листів від своїх друзів та колишніх коханих. Перечитала — та й заховала разом зі своїми.
У відчаї після раптової смерті свого чоловіка Софія шукала бодай якийсь місток із минулим. Переглядала старі знімки та численні сімейні відеосюжети. Дістала нарешті ті пачки їхніх листів. Їх назбиралося кілька десятків.
Риданнями супроводжувала кожен. А тоді взялася з не меншою цікавістю перечитувати переписку покійного з колишніми коханими. Відкрила для себе важливі грані тогочасного життя та навіть характеру Ярослава. І надумала відшукати тих дівчат. Хотіла насамперед поскаржитися на свою вдовину долю, почути слова співчуття від людей, які також його колись любили. Шукала за дівочими прізвищами в соціальних мережах.
Перелопатила купу сторінок, адже дівчата були іногородніми. Не знайшла...
«Уже опісля, коли розпочалася російсько-українська війна в 2014-му, якось була на тематичному семінарі щодо особистої безпеки. Лектор розповідав про наслідки посттравматичного синдрому серед колишніх бійців. Про те, як через утрату побратимів важко оговтатися від стресу. Та як навіть після перенесеного поранення вояки знову повертаються на передову, щоб у такий спосіб віддати шану загиблим. А ще допомагають їхнім родинам. Спроектувала все те на свій стан і зрозуміла, що намагаюся навести містки із колишніми коханими свого покійного чоловіка, щоб з’єднати розірваний ланцюжок», — розповідає Софія.
Час від часу Софія листає свої з покійним чоловіком листи, щоб підживитися коханням. У них прочитала багато цікавого й про тодішнє життя. Ті нюанси, які ми зазвичай описуємо, не надаючи особливого значення. Наче між іншим — роздуми про те, як змінюється країна, цікавинки з життя міста, родини.
«Для родини ця листовна спадщина важлива. Ми з дітьми опісля навіть аналізували за ними наше минуле, зафіксоване в дописах. Як ті чи інші вчинки та події змінили життя. Тепер уже не болить, коли читаєш. Навпаки — огортаєшся якимось теплом і любов’ю», — підсумовує жінка.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
