Нині карантин послаблено. Як житомиряни це сприймають? Які враження залишилися від самоізоляції під час спалаху коронавірусу? Про це розпитуємо людей різних професій і соціальних груп.

Світлана Баришева — головний бухгалтер у приватній фірмі:
«Спочатку було страшно. Особливо перші два-три тижні, коли чула новини про Житомир, про першу смерть у Радомишлі, про похорони без рідних і тіла покійників у пакетах... Маю таку роботу, що кілька разів на тиждень усе-таки потрібно було вийти. Ходила пішки, а це — кілометри три-чотири, або директор підвозив машиною. Громадським транспортом взагалі не їздила. Так тривало до 1 квітня. А з першого числа в мене з’явилася ще одна робота, я вже була змушена користуватися громадським транспортом. Страху за себе не було, хвилювалася за чоловіка та маму. Мама має цукровий діабет і теж у групі ризику. Слава Богу, всі живі-здорові!

Ми готові до нового посилення карантину восени. Але це не дуже правильно для економіки. Скажу як бухгалтер: бізнес поставили в дуже складні умови. У нас з 17 березня по 30 квітня не було жодної операції. Ті, хто працює в державних установах, хоча б отримували відпускні чи заробітну плату за дистанційну роботу. А в бізнесі — жодних прибутків! Мені трапилася ще одна робота, тільки тому ми не відчули різкого скорочення родинного бюджету».

Надія Шеремет — голова Товариства людей з інвалідністю Богунського району:

«Часто гуляю, бо зараз лікую зуби. Кілька разів на тиждень їжджу в поліклініку, яка далеко від дому. Тоді пересідаю в електричний візок. Один раз замовила соціальне авто. Постійно маску носити не можу, бо задихаюся. Вдягаю її лише в людних місцях. Також намагаюсь не контактувати без крайньої потреби. І ще варто враховувати мою ситуацію: мій візок невисокий, тому відстань до співрозмовника і так майже метрова.

Карантин змінив ритм життя. Стало більше ізоляції. Друзі не можуть завітати на чашечку кави, як колись, ми не обіймаємось при зустрічах і взагалі мало зустрічаємося. Здебільшого спілкуємося телефоном, так, що він уже набрид. До карантину в мене такого не було. Радію зустрічам в zoom «Молодь. Жінка. Сім’я» тричі на тиждень. Спілкування в онлайні, по суті, заступає «живе». Як сказала одна жінка: «Так добре: і в гостях побували, і їсти не треба давати!».

Найбільше хвилююся за чоловіка. Він взагалі не вірить у коронавірус. Нам 60+, коштів лікуватися немає, почуваєшся «відпрацьованим матеріалом». Багато ще хочеться, але сам собі кажеш: «Тобі 60+... Нікому ти не треба... Нікому не потрібні твої ідеї...» Це страшно. На жаль, у нашому суспільстві така позиція панує».

Наталія Зелінська — методистка Національної академії внутрішніх справ: «Новину про запровадження карантину сприйняла спочатку з радістю, бо подумала: «Нарешті відпочину!». Але, коли зіткнулася глибше з карантином, то виникло багато труднощів, особливо в роботі. У мене дистанційна робота, а в сина Данила, студента, — дистанційне навчання. Комп’ютер у нас один. Ми його ділили, і це не давало змоги ні нормально працювати, ні навчатися.

Комп’ютер мені міг знадобитися будь-якої хвилини. Данило теж працював не зовсім за розкладом, особливо спочатку, коли відбувалось налагодження системи дистанційної освіти. Адже ніхто не очікував такого розвитку подій. Траплялося, що син дізнавався про заняття чи тести за дві години до їхнього початку.

Мені з роботою було легше. У нас заочна форма навчання, є чіткий розклад екзаменів та заліків. Усе запрограмували завчасно.

Морально важко було — значно більше спілкувалася з людьми. На курсі в нас від 60 до 90 студентів. І під час сесії мені потрібно було майже з кожним упродовж дня поспілкуватися. На щастя, якраз перед карантином ми змінили інтернет-провайдера. Впевнена, завдяки цьому наш домашній Інтернет додав у швидкості, і це дало змогу впоратися із завданнями».

Олена Яворська — працівниця Житомирської обласної організації УТОГ:

«Коли оголосили карантин, то взяла відпустку: оплачувану та за власний рахунок. Була вдома майже три місяці: з середини березня до 1 червня. Добре, що мій чоловік Микола працював навіть під час карантину. Його зарплата та моя пенсія підтримували сімейний бюджет. Весь час була вдома, лише зрідка виходила в магазин за продуктами чи оплатити комунальні послуги. Гуляла недалеко, бо магазин поруч.

Стежила за передачами, новинами, де є сурдопереклад. У мене така робота: пояснити, розповісти людям, які в мене на обліку, останні події, новини. Також у людей різні проблеми, питання, мені потрібно зв’язатися з підопічними, пояснити, підказати, куди піти і до кого краще звернутися. Я обслуговую глухих та слабочуючих з міста Житомира, Житомирського, Коростишівського та Черняхівського районів. Маю майже 800 підопічних. Спілкуюся з ними за допомогою Інтернету через планшет та телефон. Коли все ще було зачинено, розповідала їм, де купити продукти чи ліки, хто їх може підвезти. Тому під час карантину не відчувала нестачі спілкування.

Окрім того, що була вдома, я все одно приходила на роботу роздати людям продуктові набори. Майже сотню разом із головою розвезли за адресами. Із послабленням карантину вийшла на роботу, але й надалі намагаюся оминати скупчення людей, більше бути вдома.

Я читаю по губах і знаю мову жестів. Коли кудись іду, уважно прислухаюся до розмови, намагаюсь почути. Але якщо не можу розібрати, то прошу співрозмовника зняти маску, пояснюю, що читаю з губ. Люди розуміють і завжди йдуть назустріч».

Людмила Пономаренко — головний бухгалтер, нині на пенсії:

«Хворію на цукровий діабет, тож коли почула про коронавірус, то вирішила: головне — дотримуватися гігієни, не ходити зайвий раз у людні місця. І страшно було не за себе, а за рідних людей. Я живу в Житомирі разом із мамою, яка лежача, та сестрою. Діти й онуки живуть у Києві. Протягом двох місяців вони не могли приїхати до нас. Кожного дня зідзвонювались, запитували про новини та самопочуття. Поки що Бог милував.

Найнеобхідніші продукти ми закупили. Запасів вистачило на місяць. Мама вже у віці, тому за нами закріплена соціальна працівниця. Раз на тиждень вона приходила до нас і приносила все, що ми просили: ліки, продукти, засоби гігієни.

Чого карантин навчив нас, громадян України? Дехто почав серйозніше до себе ставитися, дотримуватися правил гігієни. Карантин змінив поведінку та свідомість, показав, що спілкуватися можна і вдома. Особливо вплинув на нас, групу ризику. Завчасу вмирати не хочеться, кортить пожити. Але більше вболіваєш за домашніх, щоб з ними нічого не трапилося».

Галина Безпалюк — працює в інтернет-друкарні:

«Коли тобі з кожного інформаційного джерела кажуть: «Не панікуйте», «Все буде добре», «Сидіть удома», тебе наче заштовхують у якісь межі. Таке заспокоювання здається залякуванням, і ти в усе це заглиблюєшся. Говорять про Житомир і область, де загинула перша людина, і розумієш, що ти нічого не розумієш, бо не знаєш, що це. Абсолютно! Для себе я визначила, що ця хвороба найбільш небезпечна для людей похилого віку та з хронічними захворюваннями. А отже, і для мене. Щоб не впадати в паніку, вирішили щовечора переглядати якийсь фільм, на що зазвичай бракувало часу. Фільми обирали всією родиною.

Ми поставили антисептик біля вхідних дверей. Удома все мало бути стерильним. Подруга, яка працює в лікарні, стверджувала, що в мене стерильніше, ніж в операційних. Казала, це ненормально, і так не потрібно хвилюватися. Зараз я розумію, що то була звичайна паніка. Хоча я і до епідемії використовувала антисептики, адже постійно торкаюся коліс, і без вологих серветок і антисептиків — ніяк.

Користь карантину в тому, що ми були разом. Бо в буденному житті всі зайняті роботою, повсякденними справами. У нас виникли за цей час і нові традиції. Ми почали пекти! Круасани, пироги, піци, безе. Навіть духовка зламалась. Я робила коротенькі відео для соцмереж і ділилася ними з друзями.

Коли вийшла з дому, то зрозуміла, скільки краси навкруги і ще — що дуже чисто. Я не пам’ятаю, коли так було. Почала потроху виходити у світ та відходити від цього карантину. Але й досі намагаюся уникати людних місць».

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Житомирська область.