Зліва направо: депутат Ковельської райради Микола Чуль, заступник голови райради Олександр Пасенковський, Яків Чуль, любитівський сільський голова Віктор Павлов, в. о. голови обласної організації ветеранів України Геннадій Гулько, голова районної організації ветеранів України Валентина Січкар.

Фронтовик і досі воює... з бюрократами

Невеличку, сховану у зелені саду, хатинку Якова Чуля у селі Ворона, що на Ковельщині, відвідуємо не вперше. В жовтні 2018-го Яків Потапович ще зустрічав нас на порозі, а потім пішов нам показувати колишній просторий сільський магазин Любитівського споживчого товариства, а нині — з вини його власника — зруйновану, зарослу чагарником пустку. Багато років ветеран воює, щоб повернути будівлю громаді, обтоптав усі владні коридори в Ковелі та Луцьку, але поки що безрезультатно.

Цього разу нас вітає на вході його син Микола з дружиною Валентиною. Яків Потапович, здається, серйозно засів на інвалідний візок і на вулицю вибратися йому тепер складно: як-не-як, а 23 жовтня виповниться 98! Але в кімнаті ми побачили того ж таки енергійного, іронічного і сміливого на слово та вчинки Якова Чуля. Наша зустріч із поважним ветераном мала відбутися ще в травні. Але Знак народної пошани «75 років Перемоги над нацизмом» прийшов не на День Перемоги, а вже під осінь. Яків Потапович, хоч має багато нагород, переживав, що не отримав досі цю дорогу кожному фронтовику відзнаку.

Незважаючи на солідні літа, у господаря добра пам’ять на імена, дати, події. Особливо нас цікавили воєнні спогади. Село Ворона визволили у березні 1944 року, а вже в квітні Якова Чуля разом з іншими чоловіками призвали в армію. Спочатку був навчальний центр на станції Татіщево у Саратовській області. Запам’ятався він жорстокою муштрою і голодом. Тож новобранці були раді, коли нарешті їх відправили на фронт.

Воював Яків Чуль у найгарячіших точках тієї страшної війни: Білорусі, Прибалтиці. Не раз був поранений і контужений. Останнє поранення дістав у січні 1945-го перед штурмом Кенігсберга (тепер Калінінграда. — Авт.). Ще й досі носить у руці невеличкий «сувенір» — осколок, який не витягнули хірурги.

— Я служив у піхоті кулеметником, — неквапом розпочинає свою розповідь ветеран. — Спочатку був заряджаючим. Воював у 360-й Невельській двічі Червонопрапорній дивізії, а потім, після поранення, в 87-й Перекопській. А вже як війна закінчилася, нас направили в 288-ту дивізію. Стояли біля гирла річки Неман. Щодня на човнах патрулювали Куршську затоку. Демобілізували мене через поранення і контузії серед перших у жовтні 1945-го.

Боронив земляків від репресій

Нелегкими видалися і повоєнні роки. Всі фронтовики поверталися з війни покаліченими. До квітучого заможного життя, про яке мріяли в окопах, було ой як далеко.

— У мене згоріло дві хати. Одну спалила війна, другу — невідомо хто, — тяжко зітхає ветеран. — Прийшов додому, то дали двадцять кубів ліса, щоб поставити хату. Я жодного куба не взяв, бо не мав чим його вирубати і вивезти. Не було ні сокири, ні пилки, ні воза, ні коней. Але з часом побудував хату, виховав дітей. Важко було. Нині стало легко, але здоров’я вже не маю, не можу ходити, хворію.

Розповідь батька доповнює Микола Чуль, який працює вчителем у Рокитницькій школі, що за кілька кілометрів від села.

— У 1947 році його обрали секретарем сільської ради. Довго не погоджувався. Казав, що не має освіти. У нього лише чотири класи було. До того ж, тут голів і секретарів сільрад вішали і вбивали. Призначили в січні 1948-го, а вже у лютому йому спалили хату. За людей боровся, як був секретарем сільради. Жодна людина з нашого села не була вивезена в Сибір! До нього через це влада мала претензії. Попрацював на цій посаді ще рік чи два, а потім пішов у колгосп. Був будівельником, комірником. І скрізь він обстоював свою позицію. У клубі працював. І тривалий час у райфінінспекції агентом. А потім ще кіномеханіком допрацьовував. Обирали його і народним засідателем, і в народний контроль. Люди його висували, а владі це не підходило: надто принциповий і чесний. Якби вступив у партію, кар’єра складалася б успішніше.

Цікавимося у Миколи Яковича, як після стількох випробувань батькові вдалося при світлому розумі дожити до 98 років?

— Секрет довголіття батька в тому, що він увесь час працював. Завжди був у русі, багато ходив пішки. А ще ніхто не бачив його п’яним чи з цигаркою в руках. На фронті віддавав махорку іншим. Я в 1984-му їздив з татом у Даугавпілс на перепоховання командира його дивізії Івана Чинова. А в Полоцьк на 70-річчя Перемоги він їздив уже сам. Порахуйте, скільки йому було тоді. Бував на зустрічі трьох поколінь 360-ї дивізії. Його дивізія — одна з чотирьох, які в Афганістані воювали. Вона першою перейшла кордон у 1979-му. На жаль, наша мама, хоч і була молодшою від тата на сім років, померла ще 2007-го.

Правнук пишається дідусем

Зауважимо, що характер батька перейняв і син Микола. Не дарма його земляки двічі обирали депутатом Ковельської райради. Як і батько, він принциповий і вимогливий.

Авторитет у колег з освітянського цеху має і донька фронтовика Віра Бущук, яка працює викладачем у Любешівському технічному коледжі. Окрім двох дітей, має Яків Чуль ще четверо внуків і шестеро правнуків. Усі вони шанують старійшину роду.

Цей сивочолий чоловік пройшов війну, але не зчерствів душею — відчуває чужий біль, вміє обстоювати інтереси громади. Довгих вам ще літ, шановний Якове Потаповичу!
До речі, батько Якова Чуля Потап хоробро воював у роки Першої світової війни, а внук Василь Чуль боронив Україну на Донбасі вже в наш час. Ось така естафета захисників Вітчизни.

Зворушливі рядки написав про свого прадідуся учень Любешівського технічного коледжу Олександр Гладищук, беручи в 2019 році участь у конкурсі «Доля моєї родини в долі України»:

«У кожному селі у повоєнний час влада шукала ворогів, конфісковувала майно, вивозила в Сибір. У селі Ворона не вивезли жодної родини. При переселенні з хуторів кожен отримав по 50 соток землі (у довколишніх селах — ні). Сільрада, секретарем якої був мій прадідусь, ставала міцною, передовою. Але владі не подобався такий секретар, який заступався за людей і вмів відстоювати правду, до того ж, безпартійний. Багато років прадідусь працював у будівництві, своїми руками зводив корівники, магазин, школу, клуб. Очолював клуб, який славився своїм драмгуртком, був кіномеханіком. Згодом працював агентом держстраху. Нагороджувався за працю грамотами й відзнаками. Йому багато вдалося зробити для села і його людей. Зокрема добитися ремонту клубу, який багато років стояв пусткою і руйнувався. Я пишаюся своїм прадідусем».

Волинська область.

Фото автора.