«Гетьман Петро Сагайдачний та Михайло Дорошенко перед Арбатськими воротами Москви. Жовтень 1618 рік».  Художник Андрій Серебряков.

Загартовані в походах братчики вже зруйнували Острожну браму і почали дубовими колодами вибивати Арбатські ворота, що відкривали вхід до Кремля, та почувши голоси церковних дзвонів зупинилися. У вирішальний момент польсько-козацько-московської війни Сагайдачний дав наказ відступити.

Штурму Москви передувала успішна військова операція 20-тисячного українського війська, яке на початку літа 1618-го, озброєне 17 гарматами, вирушило на Московщину на допомогу королевичу Владиславу. Майбутній польський король Владислав IV Ваза йшов по царську корону, обіцяну йому московськими боярами ще в 1610 році в добу Смути. Тоді в Білокам’яній вже було навіть наказано карбувати монети з написом «Владислав Жигимонтович, царь Московский и всея Руси».

Ще під час військової кампанії Речі Посполитої проти Московської держави 1611-1613 років на офіційній королівській службі перебувало 30 тисяч запорозьких козаків, які брали найактивнішу участь у бойових діях та не раз загрожували Білокам’яній.

«Не варто забувати, що з’єднання коронного гетьмана Ходкевича, до складу яких входили і наші козаки, упродовж кількох місяців контролювали Москву та Кремль — аж до їх вигнання так званим «Другим ополченням» Мініна і Пожарського восени 1612 року», — писав історик Ігор Сіндюков. За участь в московському поході 1618-го запорожці вимагали від польської влади припинення насильницького насадження церковної унії та свободи віросповідання.

У своїй наступальній стратегії Сагайдачний віддав пріоритет фактору раптовості — він пішов не Смоленським шляхом, яким традиційно ходили під час московських воєн із Заходом, а іншим, звідки нападу ніхто не чекав. Ще в травні 1618 року 4-тисячний козацький загін увійшов у Московські землі і спустошив околиці Калуги. Головні ж сили гетьмана із зброєю та провіантом рушили лісами й болотами через Путивль на Курськ уздовж річки Сейм, на Лівни-Єлець, Михайлів і Коломну.

Сагайдачний заздалегідь розробив план походу, визначив напрямок, провів розвідку, для чого використовував бандуристів, ченців і купців. Для забезпечення прикриття гетьман розсилав сторожові загони, які робили наскоки на містечка й ворожі загони.

«Похід козацького війська відзначався динамічністю й швидкими темпами. Просуваючись углиб Московської держави, українське військо здобувало міста і фортеці. Сагайдачний не уникав бою, шукав битви, прагнучи знищувати живу силу ворога, проявляв велику особисту сміливість в атаках і штурмах», — писала відома дослідниця історії Козаччини, доктор історичних наук Олена Апанович.

29 червня військо гетьмана підступило до міста Лівни і в той же день взяло цю сильно укріплену фортецю, зруйнувавши її і знищивши залогу. Звідти Сагайдачний пішов на місто Єлець — після кількаденної облоги козаки оволоділи фортецею, знищили гарнізон і вбили воєводу Андрія Полєва, інших взяли у полон. До рук запорожців потрапило і царське посольство до Криму — посол Степан Хрущов, піддячий Семен Бредіхін та 50 кримських татар, що їх супроводжували, і 30 тисяч «московської дєнги». Інші міста на шляху просування війська — Лебедянь, Данков і Скопин здобув загін полковника, майбутнього гетьмана Михайла Дорошенка. 17 серпня козаки оточили місто Михайлів, після дводенної облоги спалили його і вирушили на Москву. Через чотири дні українське військо здобуло місто Каширу над Окою, потім укріплені Буцки, Боярський Город, Романів, Матвіїв Город, по дорозі на Білокам’яну розгромило загони воєводи Бутурліна. Сагайдачний, який був наділений неабиякою фізичною силою, власноруч переміг московського воєводу, ударом буздигана, бойової булави, звалив його разом з конем на землю.

За три місяці походу запорожці подолали майже тисячу кілометрів. Учасник тих подій Якуб Собеський писав: «Конашевич надзвичайно спритно, страшенно збентеживши ворога, злучився з Владиславом під самою Москвою, столицею держави. Проніс переможні хоругви свої по безмежних просторах, спустошив вогнем і мечем неприятельські землі, обернувши в сумні руїни такі незвичайні, сильні своєю позицією і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Ливні, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, розніс страх свого імені у всій Московії. Неприятель, що стогнав під його ударами, бачив, як переходили до рук козаків золоті посудини і дорогоцінні багатства, і, лементуючи, рахував ці юрби бранців різного віку і статі, що йшли за його колісницею, за його обозом».

У московських джерелах українського гетьмана називали не інакше як «всепагубный враг Сагайдачный», писали, що царські війська з боярами при його появі розбігалися — «Жах їх усіх взяв», а іменем володаря булави по Московії лякали дітей. Втім, як зазначають історики, діяв полководець за тодішніми жорстокими і руйнівними правилами і звичаями ведення війни.

З’єднання союзних військ — козаків та поляків — відбулося у Тушині і супроводжувалося урочистостями. Сагайдачний передав королевичу Владиславу полонених комендантів Єльця і Ливнів та московських послів до Криму. На воєнній раді було вирішено провести штурм Москви у ніч на 14 жовтня, якраз на Покрову. Але штурм не вдався, хоч козаки і висадили вже в повітря Острозьку браму і були за крок до перемоги, яка могла б змінити історію нашої держави і не тільки.

Чому Сагайдачний дав наказ відійти від Москви? Версій багато. Одна з них — втрата раптовості через зраду двох перебіжчиків з козацько-польського табору, які попередили ворога про плани союзників. За іншою версією, гетьман, який був ктитором Церкви, захисником православ’я на Русі, а у 1620 році ініціатором відродження ієрархії Київської митрополії, зупинився, бо почув святкові церковні дзвони.

Перший ректор Київського університету Михайло Максимович про Сагайдачного писав:

«Думаю, что осада Москвы была ему не по мысли. Его казацкое серце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу для того, чтоб отдать ее в руки иноверца. И может быть, такое раздумье пришло ему в тот самый час, когда Москва звоном колоков своих позвала православный народ к заутрене на празник Покрова, и руки осаждавших ее казаков невольно поднялись на крестное знаменье».

Доктор історичних наук Володимир Сергійчук вважає, що під час воєнної кампанії 1618 року московити вдалися до маніпуляцій та гідридної війни. Коли козаки штурмували Єлець, їм залишалося взяти останній рубіж — острог. У ньому переховувався московський посол, що їхав до турецького султана з багатими дарами. Щоб уберегти цінності й посла, захисники Єльця пішли на хитрість. Під час козацького наступу на острог московські священики вийшли з церкви з іконами і хоругвами та хресною ходою рушили назустріч війську Сагайдачного. Із закликами зупинитися, бо козаки і московити, мовляв, «православні», «ми єдині» попи зупинили козацький загін. Утім, Сагайдачний все ж таки забрав у ворога і дари, що мав отримати султан, і полонив самого посла.

Після відступу від Москви бойові акції козацького війська не припинилися — з Калуги гетьман керував діями своїх загонів, які заходили далеко за Москву й Оку, здобували нові міста, брали в полон людей та здобич. Про похід Сагайдачного на Москву радянська історіографія не згадувала, наче його і не було, адже цей історичний факт руйнував багато міфів про «братські народи». Уже в добу незалежності гетьман, що зброєю грюкав у «двері» московського царя, стає героєм літературних та художніх творів. Художнє полотно — «Гетьман Сагайдачний перед Арбатськими воротами Москви. Жовтень 1618 рік». присвятив легендарному полководцю і відомий український баталіст Андрій Серебряков.

Фото надано Андрієм Серебряковим.