Олександр Буйвало. 18 травня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Сталося це неподалік села Побєда Новоайдарського району Луганської області. Залпи ворожих «Смерчів» були завдані з території Росії. Через кілька днів у Сумах, Ромнах, Недригайлові та Лебедині відбулися жалобні процесії — земляки та рідні прощалися із загиблими героями. Однак поховали у ті дні не всіх: ідентифікація останків кількох бійців ще тривала, а шістнадцятий, Олександр Буйвало, був оголошений зниклим безвісти.

Якийсь час залишалася невідомою доля сімох артилеристів: нікого з них неможливо було опізнати візуально, але шістьох встановили за експертизою ДНК. Щодо Олександра Буйвала фахівцям не було за що навіть зачепитися, бо від бійця нічого не залишилося. Здавалося, він і справді зник безслідно.

Минуло майже чотири роки, доки останки сумського артилериста знайшли біля Побєди та ідентифікували полеглого воїна. Сталося це завдяки волонтерам місії «Чорний тюльпан» та іншим небайдужим людям. Активну участь у тих пошуках взяла і сумська журналістка та волонтерка Тетяна Голуб. Вона розповіла, як усе відбувалося.

Безвісти зниклий

Що обстріл здійснювався саме з території Російської Федерації, впевнені не лише наші військовослужбовці, а й місцеві жителі, з якими у вересні 2015 року авторці цих рядків вдалося поговорити.

На третій день після трагедії на випалену, засіяну осколками та посічену хвостовиками «смерчів» місцину прибула пошукова експедиція з числа добровольців — військовослужбовців 27-ї

Сумської реактивної артилерійської бригади. Очолював її заступник комбрига підполковник Дмитро Горб. З-під завалів двох бліндажів артилеристи винесли дев’ятьох загиблих, а в розтрощеному ангарі зібрали фрагменти тіл побратимів, котрі ремонтували підбиту машину та опинилися в епіцентрі вибухів. За словами учасників пошукової експедиції, візуальній ідентифікації загиблі в ангарі не підлягали.

На той час бригада вже уточнила списки особового складу 9-ї батареї, яка потрапила під обстріл: поранені у шпиталях, упізнані загиблі, а також ті, хто дивом врятувався з вогняного пекла. Долі сімох бійців залишалися невідомими, тому й виникло припущення, що саме вони загинули в ангарі. Це були Олександр Шовтута, Сергій Куценко, Роман Площик, Сергій Грибеник, Микола Колот, Олексій Калюжний та Олександр Буйвало. Однак шістьох бійців згодом ідентифікували за фрагментами тіл та речами, що на них уціліли, а від останнього не знайшли нічого. Через це Олександр Буйвало і набув статусу «безвісти зниклого».

Місія «Чорного тюльпану». Микола Ткаченко (ліворуч) та інші волонтери зробили все, аби знайти полеглого бійця.

Снився усміхненим

— Щоб ви знали, я у Сашине повернення щиро вірю, і серце каже, що він живий! Він мені й сниться часто. Ото ніби у шибку вночі хтось тихо стукає. І голос, Сашин голос: я його із жодним іншим не сплутаю: «Мамо, це я, відчиняй!». Прокидаюсь — біжу до вікна, відхиляю шторку та й бачу — у місячному світлі, в садочку коло нашої хати, — мій Саня стоїть. Дивиться, усміхається. Але як тільки думка майне: мерщій відчиняй, зустрічай — а Саші вже й сліду немає, мов розчинився, — мати втирає сльозу. Аж поглядом своїм пропікає...

Із Надією Іванівною ми познайомилися навесні 2016-го. Хоч і була до краю згорьована, відчувалися у ній ясний розум і міцна вдача представниці трудящої сільської інтелігенції. Після трагічної загибелі чоловіка вона сама виховувала синів.

— У мене їх троє. І я кожного люблю. Але такого порозуміння, як у нас із Сашею, із жодним із синів не було. Я тільки подумала, а він уже моїми словами говорить, ніби думки читає. Ми з ним — як одне ціле, ніби одна душа, — розповідала Надія Буйвало.

На початку 2016 року Олександра Буйвала рішенням суду визнали «загиблим при захисті Вітчизни». Ініціатором судового процесу стала Сашина молода дружина, котра після втрати годувальника виховувала їхнього дворічного хлопчика. Але Надія Іванівна синову загибель не визнала.

— Як це так? — казала вона. — Два роки військове командування розповідало, що Саша зник безвісти, два роки жила я надією, розпитуючи про нього полонених, поранених. А тепер мені кажуть, що він загинув! А кісточки де?! Іншим батькам хоч труни повертають, а мені нічого!

Від грошей за загибель сина солдатська мати рішуче відмовилася: які гроші, коли її Саша живий?!

До тієї миті, коли його нарешті знайшли, залишалося ще понад два роки.

Побратим вирішив

— Мені Саня Буйвало з голови не йде, — ділився зі мною колишній механік-водій бойової машини «Ураган» Микола Ткаченко. — До травня 2015 року, поки тривала ДНК-ідентифікація останків наших хлопців, була впевненість, що знайдуть усіх. Але коли встановили та провели в останню путь Льошу Калюжного, Колю Колота і врешті-решт Сергія Грибеника, виявилося, що ідентифікувати більше нема чого! Тому військове відомство й оголосило Олександра Буйвала зниклим безвісти. У графу занесли — відповідальність зняли. На тому й усе! Звісно, триває війна, і клопотів у бригади хоч відбавляй. Але ж Сашина мама впевнена, що її сина шукають. Тому я й подумав: підмовлю двох-трьох наших хлопців, візьмемо шанцевий інструмент — та й гайда на Побєду Саню шукати. От тільки якби ще й фахова допомога! Там багато що може лежати, а ми, артилеристи, із саперною справою не обізнані. І найважливіше: якщо знайдемо останки, треба ж буде витримати всю процедуру. Задокументувати як слід. Бачив по телевізору про «Чорний тюльпан»: ця волонтерська місія навіть на окупованій території знаходить останки наших бійців, домовляється про взаємообміни з тією стороною. А тут — усе на підконтрольній нам території...

— Будуть вам і фахові пошуки, і «Чорний тюльпан», — пообіцяла я Миколі Ткаченку, видобувши з пам’яті потрібне саме зараз журналістське знайомство. Вже більш як десять літ спілкувалася з науковим співробітником Глухівського історико-археологічного заповідника Юрієм Коваленком. Раніше він як пошуковець повертав із небуття загиблих у Другу світову, а з початком цієї війни став волонтером «Чорного тюльпану».

Врятувала секунда

Відчуття тривоги не полишало, коли на перші роковини трагедії біля Побєди ми бродили там обпаленим пагорбом. Серед бійців-артилеристів — і авторка цих рядків. Влітку 2014-го на цьому пагорбі стояв базовий табір 9-ї батареї. Під ногами вигорілий метал — ріжки автоматів, ложки, обшивка «Ураганів». Усюди шмаття солдатської амуніції — берців, одностроїв, обвісів, бронежилетів. І хоча небо ясніло, було моторошно, бо звідусіль проглядала смерть.

...На момент перших вибухів механік-водій Микола Ткаченко стояв на вході у той самий ангар, де бійці лагодили підбиту напередодні транспортно-заряджаючу машину. Микола зайшов спитати, чи потрібна якась допомога. І раптом почувся зловісний свист, а потім землю струсонуло від вибухів. І одразу — гігантська стіна пекельного полум’я. Ткаченко що є сил рвонув від ангара. Чому так, потім і сам не зміг пояснити. Напевно, ногам дало команду щось, вище за логіку. Врятували мілісекунди. Припав до землі, втискаючись у неї всім тілом, і картав себе за нерозважливість. Був упевнений, що хлопці в ангарі врятуються, бо поховалися за колесами двадцятитонної машини, як це робили не раз, а він на відкритій місцині точно приречений. Аж раптом почувся ще сильніший вибух, що ніби здійнявся над навколишнім пеклом, потім було якесь гуготіння — він повернув голову і там, де щойно стояв ангар, побачив стіну вогню. І все — більше не було нічого. Потім він кудись йшов, повз, брів. У вухах і голові стояв суцільний дзвін.

— Нарешті на мене наткнувся УАЗик, — пригадував Микола. — У ньому були бійці, капелан та медик якоїсь бригади. Кудись підвезли. Щось питають, а я геть нічого не розумію. Остаточно прийшов до тями, мабуть, за півтора дня...

Минув час, і щось у душі спонукало його до дій. Бо він живий, а побратими — у раю.

Місія здійсненна

Юрій Коваленко і Микола Ткаченко щодо пошукової операції порозумілися з півслова. Але розтягнулося все на рік: тоді волонтери місії «Чорний тюльпан» вели пошуки останків українських бійців на окупованій ворогом території, зокрема, біля Іловайська та Дебальцевого. Йшлося про сотні загиблих. Щодо експедиції зі встановлення долі Олександра Буйвала зірки зійшлися аж на Покрову 2017 року.

— Пошуки ми почали там, де я Саню та інших хлопців бачив за секунди до обстрілу, — розповідає Микола Ткаченко. — Точне місце розташування повністю зруйнованого ангара підказувала потужна бетонна підлога, тепер вона поросла бур’яном. У кількох місцях бетонна подушка зяяла вирвами. Ми піднімали уламки, вигортали з-під них усе, що там було.

Перебирали, просівали, шукали можливі людські останки. У хлопців з «Чорного тюльпану» — своя метода. Нарешті знайшли: фрагменти черепа та кілька шийних хребців.

Протокол про знахідку оформили співробітники місцевого управління СБУ. Волонтерів із місії «Чорний тюльпан» та Миколу Ткаченка записали свідками. Далі контейнер з останками, запечатаний за всіма правилами, повезли до Запоріжжя. Там є одна з ДНК-лабораторій, що спеціалізується на ідентифікації загиблих бійців.

Потім — довга тиша. Як згодом волонтерам пояснили, колишній співробітник звільнився, а новий не одразу увійшов у курс справ. Буває...

А тим часом Микола Ткаченко почувався, мов на сковорідці. Душу шматували сумніви: якщо вони й справді знайшли останки бойового побратима, у Сашкової матері згасне остання надія.

А з другого боку, якщо не добиватися правди, ці материнські муки триватимуть вічність.

Нарешті 27-ма артбригада вийшла на управління СБУ в Сумській області. Спецслужбісти поговорили з колегами. Процес із ДНК-експертизою зрушив з місця. Від квітня до липня провели два аналізи. Хоча вже перший був позитивним, зробили й другий — для підтвердження. В офіційному повідомленні, яке отримали рідні загиблого, зазначається: останки, знайдені під зруйнованою бетонною плитою на місці базування сумських артилеристів, із вірогідністю 99% належать Олександру Буйвалу.

16 серпня 2018 року старшого сержанта Олександра Миколайовича Буйвала з усіма військовими почестями поховали на Алеї Героїв у Сумах, поряд із побратимами. Мама Надія Іванівна дала на те згоду. Сашина душа нарешті знайшла вічний спокій.

Сумська область.

Фото Олександра БІЛЯВСЬКОГО.