Стежки цього подвір’я в Ірпені на Київщині ще по-осінньому затишно всипані листям і пелюстками айстр, а його господиня — Валентина КУЛІНІЧ (на знімках) — уже розмірковує про весну. І каже, що саме в цьому формула її щасливого довголіття. Вік Валентини Гаврилівни можна міряти століттями, але дивлячись на цю сонячну жінку зі світлим поглядом і доброю усмішкою, неможливо одразу повірити, що їй сто років!
До того ж, Валентина Кулініч — ровесниця і викладач Університету державної фіскальної служби України, розташованого в Ірпені. Щоправда, її викладацька діяльність припала на часи, коли він ще був індустріальним технікумом: сюди влаштувалася після 7 років праці у школі виправної колонії.

Бережуть, як тільки можуть

Онук Іван виносить із будинку із бордовою черепицею обліплений орденами кітель — у ньому ювілярка часто бувала на зустрічах зі студентством, вечорах пам’яті й заходах до Дня Перемоги. Ветеран війни, учасниця боїв за Сталінград, Ростов-на-Дону, Дрезден, вона добре пам’ятає події Другої світової, героїнею яких стала. Зізнається, що плутається хіба в датах, а пережите описує... віршами.

Напередодні 100-річчя біля її будинку було гамірно: студенти, викладачі, адміністрація ЗВО придивляються до локацій і встановлюють техніку — знімають фільм до дня народження. Журналістка-другокурсниця Сніжана Свинобойчук хвилюється перед інтерв’ю. «Валентина Гаврилівна як почне розповідати, то й зуби вам заговорить, — заспокоює ректор Павло Пашко. — Вона дасть фору багатьом молодим». Винуватиця на це зніяковіло всміхається: «Аби ж ці сльози не текли!» — і чекає, поки онук збігає в будинок за антисептиком і лише після цього дозволяє витерти їх серветкою: у карантинні часи жінку в родині бережуть, як тільки можуть.

Має доньку, чотирьох онуків й шістьох правнуків, старший живе у Канаді: «Тож я — багата бабуся. Надіюсь, Бог ще дасть», — каже Валентина Гаврилівна.

Про велику родину мріяла змалечку, адже була найстаршою з п’яти дітей: «Ми і в дорослому житті один одного підтримували. Я мрію та хвилююся, щоб і в моїх онуків родинне життя склалося добре».

На передову у 21

Родом Валентина Кулініч із села Вільшана Черкаської області. Свій перший хліб спекла в дванадцять років — разом із братом і сестрою. У 21 пішла на передову.

Перед війною із чоловіком переїхали до Куйбишевого. У своїх спогадах згодом вона напише: «На початку липня 1941 року Куйбишевський міськком комсомолу оголосив набір дівчат на курси медсестер запасу Червоного Хреста з відривом від виробництва для подальшої роботи в госпіталях та інших військових медичних частинах. Закінчила їх з відзнакою і була направлена медсестрою в госпіталь Куйбишевого».

У вересні 1941-го отримала похоронку на чоловіка: «Але виявилось, що він контуженим потрапив у полон, втік і до липня 1944 р. воював у Білорусії, у 208-му партизанському полку, був командиром роти. Після визволення Білорусії знову воював у діючій армії, дійшов до Берліна і загинув 29 квітня 1945 року». Однак про все це жінка дізналася лише після війни.

Під час евакуації до Узбекистану в листопаді 1941-го захворіла і померла їхня дворічна донька. А через місяць, влаштувавши батьків за місцем призначення, В. Кулініч пішла до військкомату й домоглася добровільного призову в армію з відправленням на фронт...

Просили допомоги в Бога

Своє воєнне життя описала у спогадах. Прочитавши їх, дізнаємося, що військова медсестра врятувала сотні життів. Сама ж дістала поранення в битві під Елістою, а перемогу зустріла в Німеччині, під Берліном. 9 травня 1945-го пам’ятає добре:

«Я була в госпіталі, коли ми дізналися, що війна скінчилася. Злякалися, бо поруч стояв штаб — і раптом почалася стрільба. Виявляється, вночі вони отримали повідомлення про кінець війни та почали палити щосили».

Зі спогадів: «Іноді молодь, з якою я спілкуюсь, запитує: «Чи страшно було на війні?» Коли щодня бомби, снаряди, осколки чи кулі позбавляли життя твоїх друзів, і кожну хвилину ти теж можеш бути вбитим, або нависла загроза потрапити в лапи ворогу, і знаєш, що буде потім... — СТРАШНО! Але страх переборюєш, робиш те, що диктується наказом та ситуацією. І хоч ми були виховані в атеїзмі, та просили допомоги у Бога».

Залюблена в Ірпінь

Після війни повернулася до Золотоноші, а коли вдруге вийшла заміж, переїхала в Ірпінь. Нині Валентина Гаврилівна тримає в руках фотолітопис «Дорогою життя». Каже, найдорожча світлина — де вона з родиною (на знімку з дочкою Вірою та чоловіком Миколою). Є там і кадри з технікумівських подій, на яких жінка із своєю групою електриків. Тут працював деякий час і її другий чоловік, вчилася їхня донька.

Від подвір’я ювілярки до нині податкового університету — три хвилини ходу. Тут героїня часто прогулюється. На запитання, чому її так вабить до колишнього місця роботи, відповідає: «Не уявляю, якби в мене не було такої дружньої підтримки, такої атмосфери й аури, яка йде від серця до серця».

Залюблена в Ірпінь, присвячує місту вірші, декламує їх напам’ять з неабияким артистизмом і любов’ю, цікавиться місцевою політикою. Сміється: «Якби трошки менше думати про Ірпінь, то я б цю ніч гарно спала!».

В Ірпені її часто бачили на велосипеді: містом шириться історія, що на залізному коні жінка їздила майже до 100! Але вирішила з ним прощатися. «Щоб сісти на велосипед, треба зробити стрибочок, а я стала побоюватися останнім часом, бо вже двічі з нього падала. Нині в мене є паличка-стукалочка», — киває у бік тростини.

Валентина Гаврилівна обожнює прогулянки. Але бідкається, що карантин «забирає багато енергії»: «Я не вмію дуже берегтися, а доводиться».

«Просто треба жити»

Валентина Гаврилівна стверджує, що спілкування з молоддю додає енергії, а про свої сто часто забуває, «бо життя так закручує!»...

Якогось особливого секрету довголіття в ювілярки немає: «Просто треба жити, йти назустріч життю, сприймати його і брати активну участь у ньому. Будеш це робити — життя саме додаватиме сил, а все добро, зроблене тобою, тобі ж і вернеться. Що прожито — те прожито. Треба ставити собі в житті цілі та бачити перспективу — не важливо, маленька вона чи більша. Навіть коли надворі і в паспорті осінь, на думці має бути весна».

Ірпінь Київської області.

Фото Антона Криворучка та з архіву героїні.