Голова Волинської обласної організації НСКУ, професор ВНУ імені Лесі Українки Геннадій Бондаренко біля своєї домашньої бібліотеки. В руках у нього виданий до ювілею поетичний збірник «Філософія сну і бадьорості». До речі, Геннадій Бондаренко — автор слів гімну Волинсько-Поліського краю, музику до якого написала Тетяна Магеровська. Твір надзвичайно популярний на Волині та Рівненщині.

Упродовж усього часу її очолює професор Волинського національного університету імені Лесі Українки Геннадій Бондаренко, під керівництвом якого осередок став одним із найактивніших і найрезультативніших у державі. Наш кореспондент зустрівся з ним і попросив розповісти, над чим працюють сьогодні волинські краєзнавці.

Краєзнавство завжди незручне для влади

— Геннадію Васильовичу, обласна організація краєзнавців, так само як Рівненська і Хмельницька, почала функціонувати за рік до того, як було створено республіканську спілку, яка з 2008 року носить звання Національної.

Які завдання ставили перед собою, розпочинаючи цю нелегку і копітку роботу?

— Насамперед ми прагнули розвивати краєзнавчий рух, залучаючи до нього якомога більше пошуковців, створювати за їх участю документально-публіцистичні та науково-популярні праці з історії та культури краю. Спілка мала виховувати в громадян почуття національної самосвідомості, глибокої поваги до історії, культури, мови, традицій українського народу, шанобливе ставлення до рідної природи.

На самих початках потрібно було створити краєзнавче поле. Тобто краєзнавча освіта повинна була стати на чолі процесів, які ми сьогодні називаємо патріотичним і національним вихованням. Нам це вдалося. Треба віддати належне тодішнім директорам Волинського краєзнавчого музею Анатолію Силюку і Волинського обласного державного архіву Володимиру Гиці, директору обласної наукової універсальної бібліотеки імені Олени Пчілки Людмилі Стасюк, викладачам історичного факультету Волинського національного університету та іншим ентузіастам, завдяки яким вдалося створити систему краєзнавчої освіти, а в 2005 році запровадити курс «Волинезнавство».

Колись я висловився в кулуарах, що краєзнавство завжди незручне для влади. Якби влада займалася ще й питаннями краєзнавства, але не було б людей, які з ентузіазмом на нього працюють, то не знаю, чи вона взагалі б виконувала свою місію з патріотичного виховання.

— Які головні теми і напрями досліджень волинських краєзнавців?

— Якщо в історичному краєзнавстві, то у 2029-му виповниться 600 років з часу проведення у Луцьку з’їзду європейських монархів. Тут є над чим попрацювати. А якщо ми говоримо про те, що відбувається сьогодні в Криму і на сході, то двоє таких краєзнавців, як Олександр Дем’янюк і Геннадій Гулько зібрали розповіді про наших героїв, які захищали Україну від російських агресорів і загинули. Вийшло вже п’ять книг «Волинський пантеон».

Громаді можу доповісти, що цього року ми видамо вже 70-й том збірника «Минуле і сучасне Волині». Скажіть, в якій ще організації є таке? Немає ніде. А там є все: історія населених пунктів, історичні постаті, пам’ятки історії і культури, це розгорнута історія нашої області і, дотично, Великої Волині. Коли про ці речі говоримо, то хотів би сказати, що на Волині і Західному Поліссі формувалася слов’янська культура і саме слов’янство.

І друга тема — воєнна історія Волині. Вийшло три томи, а мало бути шість. Але один із авторів, директор Волинського регіонального музею історії українського війська та військової техніки Ігор Пасюк, пішов із життя. Але є

Олександр Дем’янюк, Геннадій Гулько, можливо і я підключуся, і ці томи ми видамо.

Про забуті некрополі

— Історія Першої і Другої світових воєн, міжвоєнний період добре висвітлено?

— Якщо пам’ятаєте, три почесні краєзнавці — ви, Геннадій Гулько і я сфотографувалися 11 листопада 2018 року біля пам’ятника загиблим у Першій світовій війні на Волині воїнам російської, німецької, австро-угорської армій.

Тоді в Україні мало хто навіть знав, що цього дня виповнилося рівно 100 років після завершення тієї війни. Водночас Європа урочисто відзначила цю дату. В Україні, про неї, на жаль, забули. Тож Перша і Друга світові війни і міжвоєнний період у нас не можуть бути поки що висвітлені нормально. Маємо тут попереду величезний пласт дослідницької роботи.

— Геннадію Васильовичу, маю на увазі, що нам не вдалося виконати навіть своїх рішень. Зокрема, про створення меморіалу Першої світової війни в Тоболах Камінь-Каширського району. Це при тому, що з обох воюючих сторін у тій війні на Волині загинули 350 тисяч осіб.

— Стосовно некрополів, то нам вдалося провести одну конференцію і в електронному варіанті зафрактувати збірник. Конференція так і називалася «Некрополі Волині». Сьогодні я знову поставив це питання перед міською владою Луцька і перед обласною, щоб позначити місця колишніх кладовищ відповідними знаками. Не знаю, чому вони не хочуть цього робити. Ми маємо знати, де поховані наші предки, щоб по їхніх кістках не топтатися і не глумитися. І не тільки в Луцьку, а й у Ковелі скільки таких жалобних місць. Бо там ховали в часи Першої і Другої світових воєн, а потім розстріляних в’язнів концтаборів, гетто... Таких забутих і зневажених некрополів в області сотні. Держава повинна на це звернути увагу.

Герої у нас одні. Шануймо їх!

— У нас є багато різночитань вітчизняної історії. Так не повинно бути.

— Хочу сказати, що мені не подобалося, коли з середини 1990-х з дозволу Міністерства освіти і науки почали створювати альтернативні підручники з історії. Це означало, що в Києві свої створили, у Львові свої, Донецьку свої, Сімферополі свої... Але ж почекайте, є державна програма, історія ж не математика, де немає місця для політичних фантазій. Думав, альтернативні, це стосовно методики викладання. Але коли раптом постає питання, що у нас у кожному регіоні свої герої. Державна програма повинна працювати на націю, на виховання патріотизму. Свого часу ні Річ Посполита, ні Російська імперія, ні Австро-Угорщина не працювали на українську націю і українську державу. А це означає, що це маємо зробити ми.

— Геннадію Васильовичу, звідкіля така ваша любов до історії і глибокі її знання?

— Народився я 19 січня 1946 року в місті Сатанів, тепер це селище міського типу Хмельницької області. Мій тато повернувся з війни капітаном і його туди призначили воєнкомом. Він поїхав додому в місто Ізяслав, одружився, привіз до себе в Сатанів мою маму, я там народився і ми одразу перебралися в Ізяслав. Бо батько поїхав вчитися в Київ у юридичну школу. В Ізяславі закінчив школу, звідтіля вступав у Кам’янець-Подільське культпросвітнє училище. Потім у тому ж Кам’янці-Подільському закінчив історичний факультет педінституту. Дуже шаную колишній Кам’янець-Подільський педінститут, а зараз університет імені Івана Огієнка. Виявляється, оскільки він був провінційним, туди висилали відомих істориків, які не були в концепції партії і держави. Від спілкування з цими людьми тільки виграв.

На Волині з 1977 року і жодного разу не пошкодував, що я тут. У мене ніколи не було дуже категоричних конфліктів. А коли й траплялися якісь, то все це згладжувалося і виходило на взаєморозуміння. Серед краєзнавців і працівників Волинського національного університету маю багато друзів. Хочу сказати: своїм життям, своїми друзями, своїми колегами, а найбільше своїми студентами дуже задоволений, бо вони стимулюють до активної праці. За все це студентам і своїм колегам-краєзнавцям дякую. Робота в спілці краєзнавців мені до душі. Скільки зможу, скільки й працюватиму.

19 січня Геннадію Бондаренку виповнюється 75. «Голос України» приєднується до численних привітань ювіляру і бажає йому творчого довголіття і козацького здоров’я.

Довідково

Бондаренко Геннадій Васильович — «Заслужений працівник народної освіти України», кандидат історичних наук, професор, член-кореспондент Української Академії історичних наук, Лауреат премій НСКУ імені Дмитра Яворницького та імені Петра Тронька. Автор понад 600 публікацій з історії України та Волині.

Волинська область.

Фото автора.