Це інтерв’ю замислювалося як новорічне. Хотіли розібратися: як події 2020-го вплинули на українські родини, на психічне здоров’я дітей і дорослих. Звичайно, серед труднощів хотілося розгледіти позитивні моменти, тенденції або хоча б просвіти. Розмова з експертом — практикуючим психологом і психотерапевтом Іриною ГОРБАТЮК — вийшла відносно святковою, але цікавою.

— Ірино Анатоліївно, під час пандемії збільшилася кількість реальних причин для занепокоєння: тривожні новини, ізоляція, стрес, економічна криза, втрата заробітку, невизначеність і невпевненість у майбутньому... Чи можна говорити про колективну травму, яку викликала пандемія? І як вона позначиться на психічному здоров’ї суспільства?

— Так, можна говорити про колективну травму. Бо всесвітні катаклізми й обмеження, які ведуть до змін звичного життя, — у будь-якому разі фактор, що травмує. Особливо враховуючи інформаційне поле, переповнене вражаючими даними про число хворих і летальних випадків. При цьому акцент роблять не на кількості тих, хто одужав (хоча 80% людей хворіють у легкій формі), а на кількості померлих, невивченості хвороби, постковідній симптоматиці...

— Як надовго ця криза й наскільки вона нас змінить?

— Наслідки колективної трансгенераційної травми можуть відчути на собі кілька поколінь. Наприклад, нинішнє покоління досі відчуває відлуння революцій, війн і Голодомору. Чому в нас нині так багато уваги приділяють почуттям і стільки тих, хто потерпає від панічних атак? Бо в декількох поколінь ці почуття були задавлені. Неможливо було у воєнний час оплакувати загиблих дітей, чоловіка. Мета була вижити. І після війни було не до «я тебе люблю». Мали вижити, відбудуватися. Нині, по суті, схожа історія.

На людину впливає не тільки її особисте життя, а й те, що відбувалося з її родом. Саме перед пандемією відбулася міжнародна конференція з трансгенераційної травми, де обговорювали цю тему... До слова, така велика кількість дітей-аутистів — теж наслідок трансгенераційної травми.

— Хіба це не напрацьоване техногенною цивілізацією явище?

— Ні, наші діти ще переживають ту травму війни. З пандемією теж можливий довгий шлейф проблем. Нині також є небезпека для життя й завдання вижити. Так, не настільки страшно, як під час війн. Але обмеження пересування й контактів, складність в оцінюванні ситуації і наслідків могли сколихнути. Тож цілком вірогідно...

— Тільки за офіційним даними число випадків насильства в сім’ї збільшилося на 66%. Як ще пандемія вплинула на родини?

— Не люблю узагальнювати. Кожна сім’я дуже індивідуальна. Комусь у радість, що діти і батьки сидять вдома на дистанційці й вони нарешті бачать один одного. Їм ізоляція на благо. Інших це напружує, і з’ясовується, що не дуже-то ми вміємо спілкуватися, знаходити спільні заняття — і це призводить до конфліктів. Карантин, як і будь-яка криза, немов лакмусовий папірець показує слабкі місця у стосунках — те, на що раніше не звертали уваги.

— Є надія, що, незважаючи на «труднощі перекладу» у родинах, в 2021 році варто чекати на бебі-бум. Адже багато хто переглянув орієнтири: згадали, що головне — це близькі; припинили відкладати «дитячий проект» на далеке майбутнє. На вашу думку, події 2020-го посприяють демографії?

— Цілком можливо! Адже з одного боку, психи, агресія, тривожність, відсутність фінансів... З другого, коли з’являються ці страхи, то їх може нівелювати саме продовження роду. За Фрейдом, у нас у «заводських налаштуваннях» є страх смерті й інстинкт продовження роду. Коли з’являється страх смерті, посилюється і бажання продовжити себе в дітях. Тож подивимося: усе можливо!

— Крім агресії зросла й загальна тривожність. Багато хто скаржиться на пригніченість, поганий сон... Ірино Анатоліївно, у вашій практиці зустрічаєтеся із цим? Що радите?

— Я займаюся панічними атаками, неврозами, неклінічними депресіями, логічно, що до мене приходять із такими проблемами. З’явилися випадки, коли люди по півроку не виходять із квартири: почалося з роботи або навчання на дистанційці, а призвело до тривожності й панічних атак при одній думці про вулицю.

— Просто «засиділися вдома»?

— У багатьох випадках пандемія сколихнула й загострила інші задавнені й не пропрацьовані проблеми. Наприклад, людина колись приймала антидепресанти, потім була ремісія. Ізоляція й загальна тривожність розкриває і погіршує такі ситуації. І от людина вже боїться вийти з будинку, сісти за кермо машини.

Але й сам вірус підступний, руйнує нервову систему людини. Чимало постковідних клієнтів стикнулися з панічними атаками, провалами пам’яті, тривожними станами, що не минають тривалий час. Я й сама перехворіла в легкій формі та відчула провали пам’яті, коли слово, яке знаєш, треба ще «дістати». Тривожності не було, але незвичайні відчуття були.
Із практики: робота з такими станами іде по-різному. Зазвичай тривожність знижується плавно, а у тих, хто перехворів на COVID, декілька сеансів можливі без помітного ефекту, а потім різке покращення.

— Чи може людина впоратися із цим самостійно, чи краще одразу звернутися до фахівця?

— Залежить від конкретної людини. Якщо ви займаєтеся тілесними практиками, тією ж йогою, медитуєте, ходите в спортзал — то цілком можете впоратися. Гарний результат дає тілесно-орієнтована терапія. Але якщо місяць-два ці стани не минають, то потрібна допомога. Часто не тільки психотерапевта, а й психіатра. Іноді руйнування психіки відбувається набагато швидше, ніж відновлення. І це руйнування треба зупинити антидепресантами. Я не люблю ліки, але в деяких випадках вони необхідні, щоб психіка встигала компенсуватися.

Продовження Інтерв’ю Читайте в наступному випуску «СІм’Ї».