Десять років жителі селища Кирнасівка захищали підприємство. Були випадки, коли лягали під колеса автомобілів, аби ті не завезли на територію інструменти і газові балони для порізки металу. Навпроти заводських воріт через дорогу встановили дзвін, яким скликали людей, коли приїжджали невідомі, щоб проникнути на завод. Організовували цілодобове чергування...

Нині вони ображені найбільше на те, що влада не підтримала їхні наміри зберегти завод. Про це говорили у спілкуванні з кореспондентом «Голосу України». Щоправда, прізвищ не називали. Бояться.

— Якщо цих варварів захищала поліція і влада, то ви хочете, щоб вони ще до мене прийшли? — каже один з чоловіків. — Та й про що вже можна говорити. Про ту купу каміння? Був завод, та й загув. Хіба що фотографії людям покажіть, аби побачили сліди варварів XXI століття.

Вони не розуміють — для чого було так по-варварськи розвалювати стіни? Приміщення капітальні, могли ще послужити. Їх можна було здавати в оренду, наприклад, для майстерні з ремонту машин, чи пилорами. Так розмірковують мешканці селища.

Староста Кирнасівки Тамара Процишина сказала, що не буде коментувати ситуацію.

— Мені боляче про це говорити, як і всім односельцям, — зазначила Тамара Василівна. — Колись сама працювала на цьому заводі, тому можете зрозуміти, як нині дивитися на ці розвалини (на знімку).

На запитання, чи відомо їй, що буде на місці зруйнованого заводу, відповідає, що ніхто про це нічого не каже.

Від заводу залишилася одна стіна, та, що від дороги. Як кажуть місцеві, мабуть, для того, щоб «прикрити» ту страшну картину, яку нині можна побачити на заводському подвір’ї.

Ось що вдалося почути від людей про те, як знищували цукрозавод.

Металу тут було багато

Мої співрозмовники розповідають, що стіни розвалювали потужною технікою.

— Металу тут було більше, ніж на інших цукроварнях, — каже один з місцевих. — Листовий метал, труби... А підйомники, засувки, сплавні поля, де миють корені, — у всьому були металеві вироби. Завод запустили у 1968 році. Це не те підприємство, що його будували при польських панах. Тут металу було принаймні удвічі більше. Знаю, що кажу, бо сам працював.

До того ж Кирнасівський був єдиним заводом в області, на якому стояла лінія з переробки цукру-сирцю. На цій технологічній лінії теж було чимало металу.

— Ви знаєте, що у нашому селі колись було два цукрозаводи? — запитує ще один співрозмовник. — Той, другий, будували ще за польських панів. На ньому різали за добу трохи більше тисячі тонн буряків. Новий завод утричі потужніший був. Коли розбирали старий панський завод, побачили, що на ньому стоять англійські котли. Такий раритет!

Співрозмовник називає суму, яку виручали від металобрухту на уже порізаних раніше цукроварнях. За його словами, це приблизно 4—4,5 мільйона гривень. Уточнює, що йдеться про заводи меншої потужності, ніж їхній тритисячник.

Поховали без музики

На новому заводі у Кирнасівці теж було деяке обладнання іноземного виробництва. Співрозмовник каже, що це жомосушарка, закуплена у Франції. За його словами, її довжина понад 20 метрів і висота чотири, а може й більше метрів.

Чоловік бачив, як її перевозили.

— Я саме їхав на дачу, — продовжує він. — Дивлюся, поліція стоїть. Зупиняє машину, просить з’їхати на узбіччя.

Якраз в цей час перевозили цю жомосушарку. Перед тим зверталися до енергетиків, щоб ті вимкнули електрику, бо в деяких місцях це могло призвести до замикання. Потім казали, що агрегат купив нібито один із заводів Тернопільської області.

— Там ще залізнична колія була, — додає співрозмовник. — А рейки теж мають вагу, правда? — Можна було приміщення не розвалювати, продати, чи в оренду здавати, — бідкається житель Кирнасівки. — Міг бути столярний цех, наприклад, чи майстерня для ремонту автомобілів, мало що люди придумали б. Для чого розвалили? Варвари, що ще скажеш! Одне слово, поховали завод без музики...

Знаєте, що людям найбільше образливо? Що їх ніхто не захистив. Ось що гнітить. Нібито влада і вдавала, що на нашому боці, а насправді інколи доводилося чути: «Це ж приватна власність...».

Що буде на місці розвалин — невідомо

Навколо Кирнасівського цукрового замотаний такий солодкий клубок, що його так і не вдалося розплутати. Завод продавали-перепродували. Понад десять років розслідуванням займалася поліція, прокуратура і навіть СБУ.

Один з колишніх керівників Тульчинського району розповів автору публікації, що на завод претендують принаймні три структури. Одна зацікавлена в тому, щоб порізати обладнання і продати його на металобрухт. Друга має намір вивезти і продати цукор. Третя претендує на земельну ділянку, на якій стояв завод.

У грудні 2019-го у Тульчині в районній державній адміністрації обговорювали, що буде далі із заводом. Розмова відбувалася у присутності керівників району, селищного голови, активістів. На ній виступав чоловік, який назвався Сергієм Бевзенком. Сказав, що він новий директор Кирнасівського цукрозаводу. Розповів, що намічається велика реконструкція. За його словами, на місці заводу побудують потужний елеватор, а також біогазову установку. Називав суму проекту — 180 мільйонів гривень.

Через деякий час після того Бевзенко сказав, що він уже не директор.

Активісти зрозуміли, що їм замилювали очі. Зробили це для того, щоб отримати можливість зайти на територію підприємства.

Автору публікації вдалося поспілкуватися з одним з колишніх директорів Кирнасівського цукрового. Було це декілька років тому під час акції протесту жителів селища проти знищення підприємства. Той розповів, що виробляти цукор тут уже неможливо. За його словами, щоб запустити завод, який простояв стільки часу в непрацюючому стані, потрібні великі кошти. Значну частину обладнання довелося б замінити.

— Гаразд, уявімо, що відновили все, відремонтували, а що далі? — запитував співрозмовник. — Сировину де брати? Навіть тоді, коли завод розпочинав свій перший виробничий сезон, буряків не вистачало. Не повірите, завозили вагонами з південних областей. Хоча в районі їх вирощували набагато більше, ніж тепер. Щоправда, передбачалася альтернатива — на підприємстві мали переробляти цукор-сирець.

А ось приміщення не варто було розвалювати. Це ж були капітальні споруди...

Вінницька область.

Скріншот з відео, наданого одним  з місцевих мешканців.

Тим часом

Куди зі складу поділися солодкі кристали?

До речі, складське приміщення заводу не розвалили. Про це повідомила селищний голова Тамара Процишина. Чи є там ще цукор, співрозмовниці невідомо. Коли раніше спілкувався з колишнім директором заводу, він стверджував, що на складі зберігалося 1,8 тис. тонн солодких кристалів. Не тільки Кирнасівського заводу. Свого часу туди доставили частину продукції ще з двох цукроварень країни. Цукор нібито належав одній з державних структур. Однак з’ясувалося, що відповідних документів у структури немає. Зникли! Було порушено кримінальну справу. На продукцію наклали арешт. Тому переміщувати заборонялося. За словами директора, частину все-таки вивезли. Як це вдалося, не знає.

На запитання, в якому стані перебував цукор, співрозмовник пояснив, що мішки почорніли. Приміщення не опалюється. Температура змінюється — влітку душно, взимку холодно. Частина мішків «затекла». Тобто, за його словами, більшість цукру справді не відповідала вимогам Держстандарту.

Автор публікації мав можливість особисто переконатися у словах колишнього директора під час перебування на заводі. Зафіксував на камеру «чорні» мішки з солодкими кристалами (на знімку).

Фото з архіву автора.

До речі

Віддали у приватні руки, та й збулися

У 1913 році на Поділлі працювало 58 цукрозаводів. На них зварили 330 тисяч тонн цукру. Це стільки, як у 2019-му отримали на шести працюючих заводах Вінниччини.

— Прогрес не зупинити, — каже один з колишніх цукроварів. — Більшість заводів були збудовані за польських магнатів, які мали землі на Поділлі. На них переробляли 1—1,5 тисячі тонн буряків за добу. Нині на Крижопільському підприємстві ріжуть вісім тисяч тонн коренів за такий само час, на Гайсинському — сім тисяч тонн. Держава мала б передбачити перспективу галузі, визначити, які заводи реконструювати, які законсервувати, а які одразу відправити на металобрухт. Натомість підприємства віддали у приватні руки. Тому зиск від знищених заводів отримали нові власники, а не держава.

У 2015 році в області працювало шість цукрозаводів, у 2017-му — сім, у наступні роки цукор знову варили на шести підприємствах. Усі вони модернізовані власниками. Це — Гайсинський, Крижопільський, Томашпільський, Жданівський, Іллінецький і Юзефо-Миколаївський заводи.