Скажемо відразу: сто і навіть п’ятдесят років тому краєвиди притисянського села Пушкіно (Берегівський район, донедавна — Виноградівський) були зовсім не такими, як нині. Ці бідні ґрунти продали переселенцям з верховинського села Синевира та інших гірських сіл за часів першої Чехословацької республіки (1919—1939 роки). Майже вся територія була вкрита болотами й чагарниками. Під час паводків водойми вкривали все село, наповнювали неглибокі канави, а коли вода спадала, всі заглибини й шанци срібно тряскотіли від великої кількості риби. На заплавах річки Сальва (Салба) диких качок збиралося стільки, що «ніде було шапку кинути».

А півстоліття тому цю унікальну екосистему зруйнували буквально за рік-два. Потужна техніка проклала глибокі канали, куди стікала вода з навколишніх полів, на колгоспних угіддях було встановлено дренажну систему, земля стала зручною для обробітку, болота повисихали, з глухого узлісся на околиці більше не чути моторошного виття невідомої істоти...

Союзницею у боротьбі стала економічна криза

Такі зміни зачепили не лише село Пушкіно, а всі низинні райони області, рішучої меліорації зазнали угіддя сусідньої Угорщини. І тільки на зламі століть там забили на сполох: адже внаслідок осушення притисянських та придунайських територій Угорщина почала втрачати ту безцінну аборигенну систему, яка існувала колись. Водно-болотні угіддя були базою для птахів, для різноманітної іхтіофауни, для рослинного різноманіття.

Що ж у нас? У нас одним з гарячих захисників і пропагандистів збереження водно-болотних угідь виступав відомий науковець, професор Василь Комендар. «Ми декларуємо, — казав він, — що хочемо, аби наш край став рекреаційною зоною, щоб сюди приїжджали туристи. На що вони дивитимуться? На скелі і пустку?!.» Його статті на цю тему свого часу не раз публікувалися в пресі, він проводив просвітницьку роботу, воював з господарниками, ініціював створення заповідних зон і його союзниками у цій боротьбі стала економічна криза 1990-х років, занепад централізованої системи, яка регулювала водний баланс на територіях.

На цю тему випала нагода поспілкуватися з колишнім керівником Міжрайонного управління водного господарства, заслуженим працівником сільського господарства України Василем Сантаєм (на знімку). Зараз він зайнятий на будівництві захисних дамб, укріпленні берегів річки Тиса якраз на тій ділянці, яка історично належить до заболочених місцевостей. Василь Васильович родом із цих країв, з села Гетеня. Тому про наслідки осушувальних робіт має всю інформацію.

«Водно-болотні резерви, — каже Василь Сантай, — збереглися здебільшого у передгірній місцевості, тому що там ґрунти бідні на мінеральні ресурси, менш придатні для ведення сільського господарства. А от на низовині, зокрема, в басейні річки Тиса, де ґрунти сприятливі для вирощування сільгосппродукції, осушувальні роботи проводилися інтенсивно. Тільки у Виноградівському районі було врегульовано водний баланс у ґрунтах на 30 тисячах гектарів».

За словами Василя Сантая, протягом 30 років старі дренажні системи ніхто не поновлював, вони давно втратили експлуатаційні функції. Колишні колгоспні поля розпайовані — і там, де колись діяла система осушування, природа сама повертається до свого історичного стану: землі заростають чагарниками, ґрунтові води виступають на поверхню і на місці оброблюваних угідь з’являються повноцінні болота.

Чи є потреба акцентувати увагу на болотних угіддях? Така потреба є. «Зокрема, — зауважує Василь Сантай, — фахівці звертають увагу на долю русла річки Старий Ботар, яке тягнеться від села Теково і до угорської території. Старий Ботар що далі, то більше збезводнюється, і періодично зовсім висихає. Як наслідок, гине риба та інші види тваринного світу».

Ботар — один з найменш вивчених куточків краю

Унікальний світ Старого Ботара дослідила свого часу науковець, знавець тваринного і рослинного світу болотяного середовища Оксана Станкевич-Волосянчук. І ще раз підтвердила надзвичайну важливість цього куточка природи.

«Мала річка Ботар, — сказано в її дослідженні «Особливості орнітокомплексів долини річки Ботар на Затисянщині у гніздовий період», — знаходиться у межиріччі великих транскордонних рік Тиса і Тур на території Виноградівського району Закарпатської області — одного з найменш вивчених куточків краю. Ще в кінці ХІХ та на початку ХХ ст. Ботар був типовою річкою з природним меандруючим руслом, яка брала свій початок у горах і, збігаючи в долину, набувала рівнинного характеру. Її заплавні луки періодично підтоплювались та заболочувались. Наземна рослинність буяла, а в заплавних заростях гніздилося багато різних водно-болотних птахів. Однак для розширення площ земель, придатних для сільгоспвиробництва, а також для захисту населення від підтоплення ще за часів Австро-Угорщини було розпочато меліорацію та будівництво дамб. Наймасштабніші роботи з регуляції річки Ботар та осушення земель в її долині були розпочаті у 30-х роках ХХ ст. — у Чехословацький період. Тоді побудовано канал для скиду води з Ботару в Тису й захисні дамби від підтоплення, а також проведено осушення земель для розвитку рільництва. Уже в радянський період, у 1946—1955 роках, були завершені роботи з будівництва та реконструкції захисних дамб на річці Ботар та каналі Новий Ботар, а осушені землі в усій повноті почали використовуватися для потреб сільського господарства. Довкола сіл простягаються агроценози, а сама річка Ботар на рівнині каналізована й оточена системою каналів місцевого значення, які сьогодні через сильне зневоднення практично повністю пересохли і позаростали чагарниками. Недостатня кількість води створює передумови для заростання русла цих малих меліоративних каналів та природного водотоку р. Ботар. Однак заростання берегів та русла вищою водною рослинністю сприяє успішному гніздуванню водно-болотяних птахів, які колись тут були звичайними видами і практично зникли після меліорації. Вивчення різноманіття видів птахів долини річки Ботар дасть змогу налагодити ефективний екосистемний менеджмент через розроблення особливого режиму господарювання в рамках Ботарської меліоративної системи».

Унікальні ресурси можна відновити за підтримки ЄС

Що ж далі? За словами Василя Сантая, між фахівцями, в тому числі й угорськими, давно ведуться розмови про будівництво у селі Теково регулюючої підпори на річці Тиса. Завдяки цьому проекту частина води з Тиси потрапляла б у Старий Ботар, який став би своєрідним акумулятором водного ресурсу і сприятливим середовищем для аборигенної екосистеми. Це була б система заплав, яка б зберігала водно-болотні ресурси. Поки цієї підпори не встановлено, воду в Тисі ніщо не стримує, вона проноситься вниз на територію Угорщини і, як відомо, з дунайськими водами впадає у Чорне море. Але поки що цей проект до етапу реалізації не дійшов.

Наразі на Закарпатті боротьба екологів за водно-болотні ресурси увінчалася точковими успіхами. Уряд надав статус водно-болотних угідь міжнародного значення таким територіям, як «Урочище Озірний-Бребенескул» Рахівського району, «Атак-Боржавське» Берегівського та Виноградівського районів, «Долина нарцисів» на території Хустського району, «Печера «Дружба» у Тячівському районі, «Чорне багно» (Національний природний парк «Зачарований край»), «Водосховище «Форнош» Мукачівського району та «Верхів’я річки Уж» Великоберезнянського району.

І це конкретні кроки. Тож, вважається, що на Закарпатті боротьба за збереження болотяних ресурсів досить успішна. Але все ще триває...

Закарпатська область.

Фото надано Василем ГОРВАТОМ.