Над станцією вперше піднімають прапор України.

Станція «Академік Вернадський» — єдина українська антарктична станція, вона розташована на мисі Марина острова Галіндез. Працює вона постійно і є метеорологічною та геофізичною обсерваторією. Була заснована в 1947 році як британська станція «Фарадей». У лютому 1996 року, майже після дворічних переговорів, Велика Британія передала її Україні. Відтоді тут майорить український стяг.

На сьогодні там побувало 25 експедицій, готується до відправлення 26-та. За цей час нашим ученим вдалося здійснити чимало наукових досліджень на основі мікроорганізмів цього континенту. Також в умовах ізоляції психологи вивчають поведінку людей після стресів і розробили методику корекції психофізичного стану бійців АТО/ООС. Крім того, вчені знайшли та дослідили поклади корисних копалин, зокрема руди та вугілля; проводять кліматичний моніторинг та спостереження за озоновою дірою над Антарктикою; вивчають зміни магнітного поля Землі та його вплив на життя планети.

Добрий жест, тверезий розрахунок чи політична кон’юнктура?

Як відомо, сама станція, яка нині носить ім’я видатного вітчизняного вченого Вернадського, дісталася нам від британців. Чому Велика Британія вирішила відмовитися від станції і чому вибір зупинився саме на нас? Про це ми запитали у фахівця з комунікацій Національного антарктичного наукового центру Олени Зварич. «Мене часто запитують, з якого доброго дива Британія віддала цілу антарктичну станцію Україні? Тут кілька нюансів. У 1990-х Англія збудувала за 360 км на південь від «Фарадея» нову станцію, і утримувати дві в одному регіоні було нераціонально. Тоді кілька держав хотіли купити станцію в британців, зокрема, Південна Корея. Утім тут, як мені здається, важливу роль відіграв один аргумент: з усіх претендентів тільки Україна мала достатній науковий потенціал, спроможний продовжувати ті напрями геофізичних досліджень, які британці започаткували на «Фарадеї».

Зокрема, це дослідження озону, явищ магнетизму, метеорологічні спостереження тощо. Тому в цьому ми були крутіші за Південну Корею», — наголосила пані Олена.

Та й політика, мабуть, зіграла тоді не останню роль, адже нещодавно розпався Радянський Союз, і Україна почала будувати свою незалежну державу та мала велику підтримку світу.

Згідно з Меморандумом про передачу станції, українська сторона взяла на себе зобов’язання впродовж 10 років передавати дані щодо вказаних напрямів досліджень до Британської антарктичної служби (БАС). Британці ж тим часом залишили нам усю необхідну апаратуру. І хоч не всі прилади були суперсучасні, але всі надійні і багато з них — дорогі. Англія передала станцію безплатно, а перша українська експедиція жартома «сплатила» британцям 1 фунт стерлінгів.

Варто зазначити, що з огляду на значний інтелектуальний і технічний внесок УРСР в освоєння Антарктиди, після розпаду Радянського Союзу Україна заявила про бажання отримати одну з 12 радянських станцій. Однак Росія, що оголосила себе спадкоємицею комуністичної імперії, відмовила. Це при тому, що в 1992—1993 роках РФ оголосила про намір закрити п’ять радянських антарктичних станцій.

Першу експедицію збирали «всім миром»

І ось станція наша, але ж усім відомо про кризові 1990-ті роки. Шалена інфляція, брак коштів. Тоді головним спонсором став Міжнародний фонд «Відродження». Крім того, з десяток вітчизняних компаній надали свою продукцію, кошти, послуги: рюкзаки, спальні мішки, берці, куртки, сорочки тощо, йдеться на офіційній сторінці Національного антарктичного наукового центру (НАНЦ) у Фейсбуці.

Проте цього було недостатньо. На щастя, у британських колег знайшлися запасні комплекти екіпірування, які вони охоче передали українцям, а також спеціальне спорядження (наприклад, для безпечного пересування по льодовиках), лижі.

Британці також залишили безліч необхідного для життя в крижаній ізоляції: термобілизну, спеціальне взуття, ліки, побутову хімію, засоби гігієни, знаряддя праці, продукти та напої, верстати, телевізор, музичний центр тощо.

«Жодного вільного квадратного метра на горищах. Аварійний склад був напакований одягом та реманентом, — згадує радист першої УАЕ Роман Братчик. — Продуктів і напоїв, окрім, звісно, свіжих овочів та фруктів, вистачило б, мабуть, ще на рік».

Деяким спорядженням та обладнанням (о, британська якість!) наші полярники користуються і зараз.

«Офіційними» кольорами команди було обрано кольори, наближені до барв державного прапора — темно-сині жилетки та куртки із широкою жовтою смугою. Проте в антарктичних сутінках, які тривають півроку, такий одяг робить людину непомітною, тому згодом українські полярники почали носити червоні куртки.

Що ж стосується фінансового забезпечення нині, то нещодавно було продовжено на три роки державну цільову науково-технічну програму досліджень в Антарктиці, що дасть змогу забезпечити подальше проведення і фінансування українських антарктичних експедицій та забезпечить безперервну роботу станції «Академік Вернадський». До того ж було вирішено суттєво підвищити оплату праці полярників. «Нарешті нам не буде соромно дивитись в очі тим, кого Батьківщина відправляє нести річну екстремальну вахту за 15 тисяч км від дому», — зазначав тоді директор Національного антарктичного центру Євген Дикий.

Єдиною ниточкою був радіозв’язок

Сьогодні складно уявити, що 25 років тому єдиною ниточкою, яка сполучала станцію «Академік Вернадський» з «великою землею», був радіозв’язок, розповідають полярники.

Виходили на зв’язок через модем — раз на тиждень надсилали листи-звіти в Центр антарктичних досліджень. Радіограми в Київ передавали на коротких хвилях через радіоцентр «Югриба», який діяв ще з радянських часів.

Обмін радіограмами було лімітовано — не більш як 10 хвилин.

«Зателефонувати рідним можна було через супутниковий зв’язок раз на місяць(!!!), щоб поговорити з ними лише 5 хвилин. Хвилина розмови обходилася в 12 доларів. (Зважте, що середня зарплата в Україні в ті роки становила 10 доларів на місяць)», — каже Олена Зварич.

Метеодані передавали через радіозв’язок на британську станцію «Розера» тричі на день. Перед цим коротко обмінювалися новинами. На свята такі «онлайн-зустрічі» на коротких хвилях були своєрідним «віконцем у світ». Як згадує радист першої УАЕ Роман Братчик: «У ефірі збирались усі британські станції, американська «Палмер» та ми. Вітали одне одного, а інколи навіть влаштовували радіотурніри з дартсу». Нині на станції є інтернет-зв’язок, тож розмови з рідними, а також перебування в інформаційному просторі вже не проблема.

Щосуботи вони надівають краватки

Крім спорядження, нашій станції «Академік Вернадський» люб’язні британці передали й свої певні традиції.

«Кілька років тому я почула, що полярники везуть із собою в Антарктиду костюми-сорочки-краватки. У мене був шок, — ділиться Олена Зварич. — Навіщо? Щоб на день народження одягнути? Мені пояснили, що так повелося від попередніх власників станції, британців: щосуботи на вечерю всі приходять «при параді». І британців можна зрозуміти. Їхні експедиції проводили на станції навіть не один рік, як наші, а аж два. Судна з туристами та сезонні експедиції прибували лиш у коротку пору антарктичного літа, кінець грудня — квітень. І от щоб не здичавіти, британці вигадали цю традицію щосуботньої вечері при краватках, яку залюбки підхопили і наші полярники».

Серед корисних британських звичаїв, які актуальні й нині на «Академіку Вернадському», — генеральне прибирання станції щоп’ятниці, вихідний для кухаря в неділю, футбольні змагання на льоду, подарунки під ялинку всім учасникам експедиції, які має підготувати бейзкомандер тощо. І, звісно, святкування Мідвінтер, середини зими (ця забава є на антарктичних станціях усіх країн, а їх, країн, до речі, тільки 30), з купанням в океані (температура води — мінус 1—2 градуси) та спортивними змаганнями, серед яких, зокрема і таке екзотичне, як метання китового хребця. Цей китовий кістяк знайшли на узбережжі ще перші експедиції, відтоді й почалася забава.

«Спершу нам здавалося, що можна щось змінити в укладі життя станції, привнести щось своє, що буде зручнішим і ближчим слов’янській душі. Проте за кілька місяців ми відмовилися від намірів бути «оригінальними», адже багаторічний досвід життя британців на цій станції сформував найоптимальніші «закони», — пригадує на сайті НАНЦ геофізик першої УАЕ Володимир Бахмутов.

Нескінченні химерні льодовики, по яких ходять пінгвіни

Такою часто уявляють Антарктиду пересічні громадяни. Насправді це унікальна геосистема, хоча без пінгвінів тут ніяк. Побутує навіть легенда, що серед полярників є посада «перевертача пінгвінів». Описав її у своїй книжці

«Записки перевертача пінгвінів» Євген Краштан, який працював системним адміністратором 12-ї експедиції.

«Річ у тім, що ці нещасні нелітаючі пташки дуже люблять стояти на крижині й дивитися вдалину. І якщо раптом над ними пролітає літак, то пінгвіни задирають голову, доки не впадуть на спину. А піднятися зі спини їм уже не дозволяє будова тіла. Тому захисники природи наполягли, щоб на будь-якій антарктичній станції була спеціально підготовлена людина, яка ходить і перевертає нещасних пінгвінів, рятуючи їх від смерті», — йдеться в книжці.

Так, пінгвінів тут багато, але перевертати їх не потрібно. Вони можуть вправно рухатися суходолом, особливо ковзаючи по снігу чи кризі. А у воді взагалі перетворюються на вправних плавців. Та й не пінгвінами єдиними багата Антарктика. Є ще морські котики та морські слони. І хоч перевертати нікого не треба, а от охороняти і захищати — святий обов’язок людини, а отже і наших полярників.

Головні вимоги — професіоналізм, відмінне здоров’я і здатність жити в ізоляції

І якщо професії «перевертача пінгвінів», як ми все з’ясували, тут не потребують, підбір інших фахівців для роботи на станції неабиякий ретельний. Найперші вимоги до зимівників: відмінне здоров’я, знання іноземної мови (англійської, іспанської чи іншої), неконфліктність, здатність жити в ізоляції від зовнішнього світу ну і, зрештою, професіоналізм.

Лікар, приміром, окрім основного фаху (зазвичай беруть хірургів, травматологів чи реаніматологів), повинен знатися й на стоматології, психології та вміти робити рентген.

А системний адміністратор — не лише розбиратися в комп’ютерах і програмному забезпеченні, а й знати основи морських та супутникових систем зв’язку, а також бути здатним провести базовий ремонт, щоб станція не лишилася інформаційно відрізаною від «великої землі».

Тож потрапляють туди справжні ентузіасти, люди закохані в професію і природу цього краю. І ця любов назавжди. Може, саме тому серед полярників так багато тих, хто повертається сюди неодноразово. Так, керівник нинішньої 25-ї експедиції Юрій Отруба вже не вперше в Антарктиді — наразі це його шоста зимівка. За фахом він геофізик і забезпечує проведення досліджень магнітного поля Землі. Але цього разу вперше до завдань та обов’язків науковця додалася ще й роль начальника станції. Крім наукових досліджень, Юрій уміє і любить вправно куховарити, готуючи хліб, ковбасу і навіть торти.

До речі, перша експедиція мала у своєму складі ще й фахівця з виживання.

Оскільки експедиція була першою, а територія малодослідженою, у штатний розпис тоді включили саме таку посаду. Його головними завданнями було інструктувати команду щодо роботи в польових умовах та вивчити можливості виживання в екстремальних умовах, наприклад, у разі НП на станції. Тоді цю роль виконав Сергій Гордієнко, відомий мандрівник, який мав досвід тривалого життя серед дикої природи. У серпні 1996 року Сергій здійснив перехід по кризі в бік Антарктичного півострова. Мав повернутися через два тижні, проте лід став розходитися, тож йому довелося залишитися самому на два з половиною місяці. На щастя, у цій місцевості британці свого часу спорудили невеличку будівлю — Расмуссен-Хат, де був запас провізії, палива, одягу. Це й допомогло полярнику вижити.

Незабаром нинішня експедиція має повернутися до України, на зміну їй невдовзі вирушить нова. Це значить, що станція «Академік Вернадський» активно працює, й незабаром ми дізнаємося про нові дослідження й відкриття. А поки що «Голос України» доєднується до привітань з ювілейною датою й бажає всім полярникам успіхів у нелегкій, але такій корисній для вітчизняної і світової науки справі.

Фото з сайту http://uac.gov.ua/